Андраш Беркеші - Списоносці

— Ви, товаришу підполковник, говорили, що побрехеньки Райнаї — це зброя в наших руках.

— Ну, й що?

— А ви взяли цю зброю пошматували і кинули в кошик.

— Хіба я кинув її в Дунай? Пошматував геть усе? Знищив? — Коронді нахилився до кошика і вийняв звідти папірці. — Ось вони. Я порвав їх навмисне, нехай Райнаї не думає, що його брехня фігуруватиме на суди Але я розірвав обережно, щоб написане можна було ще використати. Райнаї думатиме, що ці папірці знищені. Знову писатиме і знову брехню, яка теж потрапить до цього кошика. Після п'ятого чи шостого «твору» ми матимемо можливості порівняти дані і згодом викласти перед злочинцем усі суперечності його писанини. Це заспокоює вас, товаришу старший лейтенант?

— Так, товаришу підполковник.

— Ну, тоді давайте читати.

«Знову сиджу перед аркушем білого паперу і думаю, про що писати далі. Просторікувати нема бажання, бо про все не напишеш. Історію і роль руху «Списоносців» напишуть згодом історики-професіонали. Але хочу сказати, що після смерті Капоші ця організація була піддана ретельній ревізії зверху. Згодом я довідався, що про наслідки перевірки доповідалося регентові і державному секретареві у військових справах. Керівники вважали, що «Списоносці» не добилися потрібних наслідків.

Через кілька тижнів після тога як регентові було надіслано інформацію про наслідки перевірки, мене звільнили від дальшої служби на підставі того, що, мовляв, у мене недостатня спеціальна військова підготовка, а тому й відділ працював безуспішно. Я знав, що це неправда. Адже перевіряли «Списоносців», а не відділ розвідки. Рішення керівництва обурило мене. Я не раз добивався прийому в регента, але далі урядової канцелярії не міг потрапити. Це було в 1928 році. Я справді не кінчав кадрової офіцерської школи, але мав заслуги і тому думав, що з своєю роботою міг цілком справитись.

Дома я перебирав у думці минулі десять років боротьби і намагався уявити майбутнє. Часто нарікав на долю, а потім почав насміхатися над собою. От до чого дійшов з своїм розумом і мудрістю! Ось тобі і нагорода від влади!

Щоправда, довго я не сумував, бо був упевнений в своїй силі й спритності. Почав усе обмірковувати. В мене двоє дітей, виховання яких я досі оплачував, триста гольдів орної землі, відданої в аренду, половина будинку (друга половина належить Магді). Переді мною було кілька можливостей. Може кинути Будапешт і зайнятися господарством? Але я не розумівся на цій справі, та й бажання господарювати не було. Друга можливість — розлучитись з Магдою і одружитись з Анною-Марією. Але від цього моє становище не поліпшилося б. Я не хотів знову втрачати своєї незалежності. І хоч як я кохав Анну-Марію, а одружуватися не мав наміру.

Через кілька днів до мене прийшов Титус.

Довго розпитував, а я все посміхався — не хотів виказати свого пригніченого стану.

— З чого вирішив починати? — запитав патер після кількахвилинної мовчанки.

— Ще не знаю. Мало про це думав.

Титус глянув у вікно. Був кінець літа, вже пахло осінню.

— Ти дуже засмучений? — запитав, не дивлячись на мене.

— Ну, що ти, друже! — іронічно відповів я. — Хіба в мене є причина сумувати? Якби я не знав, що звільнення — нагорода за старанну працю, можливо, і образився б. Я виконав свій обов'язок, і цього досить з мене.

— Я ніколи не мав схильності до жартів, а сьогодні особливо, — нахмуривши брови, блиснув на мене очима Титус.

Було б краще, якби я плакав або гатив кулаком по столу? — Я вже не міг далі стримуватися. Після чесної служби виганяють, та ще й запитують, чи мені не прикро. — Твої дурні запитання, — вів я далі підвищеним тоном, — принаймні такі ж смішні, як і мої відповіді.

— Гаразд, гаразд… Можливо, я і справді запитав по-дурному. Але ти повинен зрозуміти…

— Що я повинен зрозуміти, мій отче? Будь ласка, поясніть мені.

— Хотів би, але ти перебиваєш мене.

Я замовк. Подзвонив економці і звелів принести пляшку вина. Я не звик випивати, але цього разу вихилив підряд два келихи.

— У мене двоє дітей, витрати… На жаль, я не був настільки спритним, щоб заздалегідь подумати і про майбутнє.

— Як це розуміти? — по обличчю Титуса пробігла ледве помітна усмішка.

— А дуже просто. Я теж міг трохи відкладати на свій рахунок, як інші…

— Ще говоритимеш чи, може, послухаєш? — занадто вже спокійно промовив Титус.

Це роздратувало мене.

— Кажи, я слухаю.

— Про особистий рахунок і про інші питання ми ще поговоримо. — Титус випив і вів далі: — Вчора я мав розмову з державним секретарем. Подробиці не цікаві. Ти знаєш його вдачу. В думці я його називаю Бонапартом. Він щохвилини обривав мене, потім сказав таке: «Слухайте, панотче. Настав час великих змін. Нам потрібен новий дух, нові люди, а головне — дії. Дії, дії і дії! Те, що ви робили протягом років, було грою. Я не хочу образити ні вас, ні ваших друзів, але ми повинні стати на шлях політики сили». — Титус узяв мене за руку, потяг до розвішеної на стіні карти і почав пояснювати. — Бачиш цю маленьку пляму? Це наша країна. А тепер подивись на кільце, яке оточує нас. З усіх боків переможці, готові до стрибка, сильні, добре озброєні і виучені армії, про які, по суті, нічого нам невідомо. А ми за Тріанонською угодою можемо утримувати тільки тридцять п'ять тисяч. солдатів. Тридцять п'ять тисяч найманців! Ти знаєш, чого варті найманці! Служать, бо ми платимо їм. Але де свідомість, гордість за угорську расу? Нема. Секретар сказав, що кілька тижнів тому оглядав військові бригади. Це — жах: стара зброя, відсутність підготовки, слабка дисципліна. А нам треба нападати. І тут, дома, і за кордоном. «Тріанон не може бути вічним. Мені потрібні солдати, армія. Тріанон дозволив нам тридцять п'ять тисяч. А ми матимемо триста тисяч солдатів не у військовій формі! Буде й більше? Підкарпаття, Трансільванія, Південний край [8] За Тріанонською угодою ці частини старої Угорщини були передані відповідно Чехословаччині, Румунії, Югославії. … Зараз там тихо. Але ми піднімемо заколот. А для цього, друже, потрібні солдати! — заявив цей Бонапарт. — Нападати треба, а не захищатися! Незабаром ви станете свідками великих змін». Коли державний секретар закінчив, я заговорив про твою справу. Він сердиться на тебе. Але все-таки вислухав мене до кінця. Я розповів про твої заслуги, про твою діловитість і поручився за тебе. Нарешті ми домовились. У відділ на колишню роботу тебе не візьмуть, але секретар розпорядився, щоб тебе прийняли в штати таємної служби. Навіть дав конкретне завдання, — Титус вихилив келих вина, облизав губи і вів далі: — Ось послухай уважно, що я тобі скажу. Між угорським та італійським урядами укладена таємна угода. Італійці схильні підтримати наші ревізіоністські прагнення, якщо ми почнемо певну акцію проти югославського королівства.