Андраш Беркеші - Списоносці

— А що він мав робити, якщо одному не пощастило відплатити? Суть, Акоше, полягає в самій відплаті. Це життя… Нема причин для тривоги. Варто було б непокоїтися тоді, коли б твій син після того, як його побили, почав плазувати. А він прийняв бій і проти дужчих знайшов союзників.

Але я не міг заспокоїтись і довго думав про ту зустріч з Жолтом.

Перед від'їздом я написав листа Магді. Доручав їй дітей і повідомляв, що на довгий час виїжджаю за кордон.

За день до від'їзду до мене прийшов Титус.

— Мерщій одягайся. Тут хочуть поговорити з тобою.

— Хто?

— Прізвище не має значення. Досить знати, що цей чоловік і мій, і твій начальник. Він — один з керівників організації.

Я розхвилювався, намагаючись угадати, хто це міг бути.

В машині я звернувся до Титуса:

— Скажи, Титусе, що знають про мене в семінарії?

— Нічого.

— Єзуїти не знають про «Списоносців»?

— Є такі, що й знають. Але чому це тебе цікавить? — Титус міцно притиснув пальця до губів і показав очима на шофера.

Я хитнув головою, мовляв, мовчатиму як риба, і, відкинувшись на спинку сидіння, поринув у свої думки.

Зустріч відбулася вночі недалеко від Будапешта, в одному з мисливських будинків.

Незнайомий сидів за письмовим столом. Рухи його були рішучі і впевнені. Видно було, що це чоловік військовий. Він мав розкішні чорні вуса. Говорив повільно, вишукано. Його густий бас бринів мелодійно, м'яко.

Я відрекомендувався.

Мені показали на крісло в кутку кімнати.

— Ваше превосходительство, просимо пробачення за запізнення, — промовив Титус. — Я пізно одержав повідомлення.

Його превосходительство кивнув головою.

— Отже, ви вирушаєте завтра на світанку? — звернувся він до мене.

— Так.

— Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, що під час відрядження ви, як і будь-який наш офіцер, підлягаєте військовим законам.

— Це я знаю, ваше превосходительство.

— Завдання важке і досить складне. Але ваші здібності, обізнаність і підготовка характеризують вас як людину, здатну успішно завершити операцію.

— Чекаю наказів, ваше превосходительство.

— Прошу уважно прослухати. Записувати нічого не можна. Ви все повинні запам'ятати. Завтра вночі наші прикордонники переправлять вас через Драву. На тому боці вас чекатиме рибалка-хорват. Пароль і відповідь у цьому конверті. — Він показав на блідо-зелений конверт. — Після закінчення розмови я віддам його вам. Рибалка проведе вас до Загреба. Він наша людина, ви можете спокійно довіритися йому. Потім відвідаєте патера Крістича і разом з ним усе обміркуєте. Перед вами одне завдання. Треба знайти таких людей хорватської національності, які схильні були б боротись за незалежність Хорватії. Ви переправите їх в Угорщину. Звичайно, завдання не з легких, бо вам доведеться організувати їх переселення. В цьому вам допоможе Вукич, той самий рибалка. Успішне виконання завдання дуже важливе з національної точки зору. Від себе особисто і від імені нашої організації я бажаю вам успіхів.

Його превосходительство струснув з сигари попіл, ніби даючи цим зрозуміти, що розмову закінчено. Він кивнув Титусу, і вони перейшли в іншу кімнату. Я залишився наодинці з своїми думками. Отже, завтра вночі я буду вже там, на території сербського королівства. Багато чого я не розумів. Не розумів, наприклад, навіщо мені треба переходити кордон, коли в Загребі вже діє Крістич. Чому він не вербує людей? Адже Крістич краще, ніж я, знає місцевість і людей. Але розпитувати вельможного пана я не наважився. Вирішив спитати про це Титуса, коли ми повертатимемось додому.

Проте розмова так і не відбулася, бо Титус, очевидно з обережності, не був схильний говорити про завдання в присутності шофера. Та я й не наполягав. Відкинувшись на сидіння, я задрімав. На світанку, о п'ятій сорок, з Південного вокзалу вирушає мій поїзд — отже, часу для сну лишається не так уже й багато.

Коли ми приїхали в семінарію, Титус покликав мене в свою кімнату.

— Акоше, — сказав він, — тепер іди і відпочинь. О четвертій я розбуджу тебе і разом поїдемо на вокзал. Нас чекатиме старший лейтенант Мугарош. Він знає тебе як Йово Михайлика, дивись не забудь про це, коли знайомитимешся.

Титус відсунув шухляду письмового стола і втомлено відкинувся назад. При світлі лампи його обличчя було жовтим. На чолі заіскрились краплини поту, хоч у кімнаті було прохолодно, товсті стіни не прогрівались навіть улітку.

— Нездужаєш, тобі погано? — запитав я перелякано.