Андраш Беркеші - Списоносці

Тільки завдяки цьому в Угорщині ще й сьогодні мало хто знає про списоносців. Правда, протягом довгих років багато списоносців загинуло, проте тільки деякі з них знали, що вони члени нашої організації. Але про це потім.

Чому саме організація називалась «Списоносці», я не знаю, Вона не була масовою. Ми дуже обережно ставилися до прийому нових членів. Спочатку орієнтувалися на офіцерів. Потім зрозуміли, що помиляємось. Ти добре знаєш їх легковажний, гультяйський спосіб життя. Серед них мало культурних людей, що мали б ще якісь знання, крім військових. Я зустрічався з багатьма офіцерами, які визнавали тільки ревю, оперети і кабаре. Очевидно, це і спонукало керівників поповнювати ряди «Списоносців» не тільки з середовища офіцерів.

Через півроку Титус залучив мене до конкретної роботи. Моє завдання полягало у вишукуванні таких людей, яких можна було б використати для підпільної роботи за межами північної Угорщини. Це було неважко, бо і на своїй службі я займався розвідкою в Чехословаччині. Для цієї справи я досить легко міг використати своїх працівників і агентів, які діяли в Чехословаччині. Але переплітати ці дві лінії суворо заборонялось. Тому я працював з самостійними агентами. Завдяки цьому мені пощастило зменшити небезпеку провалу.

Для своєї діяльності я використовував квартиру Анни-Марії. Там був мій другий кабінет. Анна-Марія спочатку ні про що не знала. Пізніше з дозволу Титуса я залучив і її до роботи. Наше кохання поступово почало переростати в почуття глибокої дружби. Ми чудово розуміли одне одного. Згодом, узнавши моє справжнє ім'я, вона не образилася, сказала тільки:

— Для мене ти і надалі залишишся Гашпаром. А якщо про все довідається твоя дружина? — запитала вона, обнявши мене.

— Чому бути, того не минути, Анно-Маріє.

— Пообіцяй, що не кинеш мене…

Я поцілував її в чоло.

— Можу пообіцяти, але, повір, це ще не гарантія. Наша доля вирішена. І все буде так, як вона захоче.

Титус знав про наші відносини, але не говорив нічого. Він поводився як справжній друг. Я довідався, що Анна-Марія сповідається в Титуса. Це відкриття трохи неприємно вразило мене — адже воно означало, що моя коханка про все розповіла Титусу. Правда, він не зловживав цим, але я не мав ніяких гарантій на майбутнє. Сам Титус лишався для мене загадкою.

… Одного дня наприкінці літа надвечір я лежав горілиць на тахті і думав про своє. Заходило сонце. Крізь жалюзі пробивалися промені, Анна-Марія схилилась наді мною і, бажаючи розвіяти мій сум, як мале дівчатко, почала весело, гратися і цілувати мене.

— Облиш! — буркнув я у відповідь на цей порив ніжності.

Це вразило її. Посмішка так і застигла на обличчі.

— Гашпаре, — зашепотіла вона у відчаї, — що з тобою? Я образила тебе?

«Бідолашна моя Анно-Маріє, ти не образила мене, — думав я. — Ти допомогла мені усвідомити те, чого я не знав».

Не відкриваючи перед коханкою своїх думок, я пригорав її і, не дивлячись на неї, промовив:

— Анно-Маріє, скажи мені одверто…

— Що, любий? — в її голосі бриніли сльози.

— За що ти кохаєш мене?

Вона заплакала. Притулилася до мене, гаряче цілуючи і обпікаючи сльозами. Цей щирий вияв кохання стривожив мене.

— Кохаю тебе… не знаю за що… кохаю, Гашпаре…

— Але за що?

— Можливо, за те, що ти не такий, як інші… чесний… не знаю…

Я міцно притис Анну-Марію до грудей, відчуваючи, як шалено б'ється її серце.

— Відколи Титус сповідає тебе? — несподівано спитав я.

Це вкрай здивувало мою коханку. Вона хотіла звільнитись з обіймів, але я не відпускав її.

— Третій рік…

— За часів червоних, коли твій чоловік служив у них, ти говорила з Титусом про політику, про сумніви свого чоловіка?

— Так, я про все розповіла йому… просила в нього поради…

— Розумію…

— Титус — мій духовний отець.

— Ти розповіла йому і про наші відносини?

— Так…

Ми довго мовчали. Світлі щілини на вікнах розтанули в надвечірніх сутінках. В кімнаті стало темно. Цокання стінного годинника серед цієї закам'янілої тиші дратувало мене.

— Послухай, Анно-Mapiє…

— Слухаю…

— Титусу про мене ти ніколи більше не говоритимеш?..

Годинник шалено цокав.

— Як хочеш, — почув я тиху відповідь.

Цілими днями я не зустрічався з сім'єю. Організаційна робота забирала в мене багато часу. Ті дві години, які були в моєму розпорядженні, я проводив з вами. Жолту тоді минуло три роки, тобі — півроку. Твій брат ревнував мене до тебе. Сильний, вольовий хлопчисько був. Насильство, пихатість він успадкував від матері. Ти, навпаки, був кволеньким, слабим, і, мабуть, через це ми приділяли тобі більше уваги, ніж братові. Скільки зусиль я докладав, щоб викликати посмішку на твоєму личку. Тобі важко повірити в це, бо батько лишився в твоїй пам'яті, як втілення серйозності і замкнутості. Хоча, сину, я багато разів стрибав перед тобою навкарачки, і ти від душі реготав. У ті дні твій брат дістав від мене першого ляпаса. Жолту не подобались, не до душі були наші пустощі. Він вирішив помститись і посипав килим кнопками, якими я добряче поколов собі руки. Про все це я розповідаю тільки для того, щоб ти знав, як я любив тебе. Не я винен у тому, що ми розлучилися з тобою. Це зробила мати з надмірної любові до тебе.