Андраш Беркеші - Списоносці

Справа пішла набагато легше, ніж я думав. Правда, моєму успіху у великій мірі сприяло зовнішнє політичне становище. Та і майор був не з дурних. Він розумів, що червоним жити вже недовго.

— Дивіться, пане майор, — почав я, — відкриваю вам свої карти. Ваше право — затримати мене, але знаю: ви цього не зробите…

— Що вам потрібно? — перебив він мене.

— Надаємо вам можливість врятувати своє життя, своє майбутнє, — посміхнувся я, пронизуючи його поглядом. — Майте на увазі — це остання нагода.

Далі я докладно розповів Переді про все, що ми вимагаємо від нього. Свого імені я не назвав.

— Отже, вибирайте: або й далі вас нестиме повідь і ви загинете, або повертайтесь на шлях праведний і чесний.

Переді довго думав.

— Які гарантії, що ви не провокатор? — запитав він нарешті.

Я засміявся. Справді, які ж гарантії я міг дати йому? Але було ясно — бій виграно.

— Сподіваюсь, — відповів я, — в мене не такий вигляд, як у будь-кого з тієї наволочі? Окрім слова джентльмена, в мене зараз немає інших гарантій.

До кімнати ввійшла дружина Переді, вродлива білява жінка років тридцяти. Її струнку постать щільно облягало плаття. Личко було свіже і ясне. Вона ледве кивнула нам головою, і на її золотій короні засяяли промені сонця. Кинувши на мене пильний погляд, вона сіла поруч з чоловіком. Переді не попросив її залишити нас. Я зробив висновок, що від неї він нічого не приховує. Я дивився на мрійливі очі, пишні груди, струнку талію Анни-Марії і не міг одвести погляду.

Анна-Марія. Яке гарне ім'я. Коли Переді вимовив його, кімната наповнилася якимись дивними звуками. Досі я ніколи не бачив цієї жінки, ніколи не чув про неї, але здавалося, ніби ми давно знайомі.

— Іштване, ти повинен прийняти пропозицію, — раптом сказала вона.

Я здивовано глянув на жінку. Переді теж мовчки підвів голову.

— Я все чула, — промовила Анна-Марія. — Мій чоловік зробить усе, що від нього вимагатимуть, — глянувши на мене, зауважила вона. — Дякуємо вам за відвідини.

Інформації справді були цікаві. Ми надіслали у Відень і Сегед цінні матеріали. Переді попросив не зустрічатися з ним і підтримувати зв'язок з Анною-Марією. Я з задоволенням погодився.

Крім нас, на білих працювали й інші. Контрреволюції дуже допомагало те, що між комуністами та соціал-демократами, навіть після їх об'єднання, не припинялися чвари. З повідомлень ми дізналися, що частина соціал-демократів стояла за переговори з білими.

Перед червневим повстанням мені конче треба було зустрітися з Переді. Його не було вдома. Анна-Марія сказала, що Іштван поїхав в Сольнок. Я неохоче почав відкланюватися, але Анна-Марія зупинила мене.

— Я хотіла б поговорити з вами…

Незважаючи на своє захоплення Анною-Марією, я уникав зустрічей з нею, які могли спрямувати наше знайомство на недозволений шлях. Я вважав, що час для роману зовсім непідходящий. Адже пристрасне кохання, паростки якого вже почали проростати в моїй душі, могло винести на поверхню тисячі всіляких турбот, а це зв'язало б у такий відповідальний час мою ініціативу. Май на увазі, що ми жили напередодні повстання проти червоних і все віддавали для здійснення цієї мети. Але в моїй душі горіло полум'я помсти. Я хотів відплатити Магді за зраду і зневагу. Певно, ти скажеш, що я просто базікаю, бо раніше писав про її велику увагу і піклування, якими вона оточила мене під час хвороби. Це правда. Але я розповідав і про страждання, що їх Магда завдала мені невірністю. Це почуття я міг тільки приглушити, але не викорінити.

Рука вже стискала ручку дверей, коли я обернувся на голос Анни-Марії.

— Будь ласка, — сказав я ледве чутно. Ми сіли поруч.

— Хто ви такий? — спитала вона.

Скажу тобі, що Анна-Марія теж нічого не знала про мене, крім того, що я — один з керівників повстанських сил проти червоних.

— Я один з тих, що схильні…

— Ваше прізвище? — перебила вона мене. — Як звати вас? Ви військовий?

— Хіба не все одно, Анно-Маріє? Ви знаєте, що я працюю в ім'я доброї справи. Хіба цього не досить? Моє ім'я? Господи, невже ім'я має таке значення? Ну, називайте мене Гашпаром.

— Гашпаре, — тихо промовила вона, похиливши голову. — Гашпаре… Я дуже… дуже боюся…

— Чого боїтеся, Анно-Маріє?

— Не знаю. Я боюсь вас, майбутнього, всього, навіть себе… Гашпаре, скажіть одверто, що буде з моїм чоловіком? — запитала жінка, доторкнувшись до моєї руки.

Я одразу ж збагнув, про що думає вона. Анну-Марію турбувало, чи пробачимо ми її чоловікові після поразки червоних. А мене зовсім не цікавило майбутнє Переді. Я ненавидів його. Проте, не бажаючи засмутити Анну-Марію, відповів: