Микола Гончарук - Край неляканих птахів

Час неквапом наближався до полудня. У приймальні голови райдержадміністрації було тихо, мов у труні: не дзеленчали настирливо телефони, не юрмились біля дверей з табличкою «Голова районної державної адміністрації» численні прохачі та скаржники. Навіть радіо, яке щодня без угаву про щось гомоніло, сьогодні чомусь мовчало.

Може зіпсувався радіоприймач, а може його спересердя вимкнула прибиральниця. Треба зізнатись, що за тією таки водився такий грішок.

Коли нікого не було у приміщенні райдержадміністрації, вона відчувала себе повноправною господаркою. Причому їй не потрібно було ні телефонів, ні гучного командирського голосу, що були атрибутами представників влади. Їй вистачало власного знаряддя – швабри та ганчірки. А ще – кепського настрою.

Можливо, коли хтось по радіо теревенив про гарні зарплати українців, вона спересердя й вимкнула приймач. Бо що-що, а брехню вона терпіти не могла. Зарплата у прибиральниці була найменшою. Та й ту останнім часом видавали вряди-годи.

Цікаво, що ні голова райдержадміністрації, ні секретарка, ні численні відвідувачі, яких у приймальні керівника району щодня топчеться стільки, скільки коней у табуні заможного господарства, не помітив того, що радіо німує.

За одним з трьох столів, розташованих буквою «Т» сиділа секретарка Оля й наводила манікюр на нігтях пальців лівої руки. Вродлива білявка з великими голубими очима та ніжною звабливою посмішкою була мрією багатьох чоловіків – службовців та голів колективних сільськогосподарських підприємств, які двічі чи тричі на тиждень навідувались у якихось термінових справах до голови райдержадміністрації.

Щотижня хтось з численних залицяльників дарував їй коробку цукерок чи шоколадку, роблячи цим перший крок до поглиблення стосунків. Оля охоче приймала презент, обдаровувала чергового джентльмена чарівною звабливою посмішкою, але коли той, підбадьорений цим, пропонував десь усамітнитись, твердо відповідала «ні». Щоправда, це лише розпалювало бажання чоловіків й вони буквально не давали секретарці проходу.

Звичайно, Олі, як кожній вродливій жінці, подобались залицяння заїжджих жевжиків, але вона знала собі ціну. Для кохання у неї був чоловік, а поплескати себе по сідниці вона дозволяла лише підстаркуватому голові райдержадміністрації. Для її подружнього життя це нічого страшного не становило. Це був флірт, а не подружня зрада.

Деякі вільності господаря п’ятиповерхової державної установи у стосунках з Олею, дозволяли тій почуватися королевою й всіляко це демонструвати на роботі. Причому не тільки у стосунках з головними спеціалістами, а й навіть з заступниками голови райдержадміністрації. Вона могла на хвилин десять затримати візит тих до голови райдержадміністрації, коли останній був не дуже зайнятим. Просто так вона демонструвала свою значущість у райдержадміністрації.

Більше того, секретарка могла на добрячі півгодини, а то й цілу годину запізнитись на роботу, або о десятій годині ранку, коли у райдержадміністрації якраз був найгарячіший час, піти швендятись по крамницях райцентру.

Та й на обід Оля часто – густо відправлялась раніше керівника району, що було нечуваним зухвальством. І все це їй легко сходило з рук. Але сьогодні секретарка, перш ніж піти додому на обід, вирішила надати імпозантного вигляду своїм пальцям. Працювала вона з натхненням. Наведення краси на нігтях, здається, було важливіше за всіляку іншу роботу. І головне – їй ніхто не заважав.

Закінчивши наводити манікюр на пальцях лівої руки, вона прискіпливо подивилась на результати своєї роботи. Манікюр приємно вабив око.

От тільки для кого вона оце старається?

Для власного чоловіка? Так той навіть не помітить, що у неї змінився манікюр. Його у першу чергу цікавитиме вечеря. Чи встигла вона приготувати її? Чи буде щось смачне на вечерю?

Словом, подружнє життя у неї з ніжної й чарівної романтики давно вже перетворилось у сіру та пісну прозу. А їй, молодій та ще вродливій, хочеться ж таки романтики.

Таку тендітну гарну рученьку повинен би цілувати не якийсь задрипаний селюк, а неодмінно мільйонер. Але де ти їх візьмеш у провінції? Тут не життя, а суцільне нидіння. Щодня бачиш одні й ті ж обличчя, чуєш одні й ті ж розмови та розумування. Словом, від сірості буднів можна якщо не збожеволіти, то очманіти.

До обідньої перерви залишалось хвилин вісім-десять. Зазвичай у цей час у приймальню ніхто не заходив й не набридав теревенями. Тут всевладно панувала передобідня тиша. Щоправда, час від часу її стала порушувати дебела зелена муха, яка набридливо дзижчала й настирливо билась у скло.