Микола Гончарук - Край неляканих птахів

Про все це Кендюх згадав між іншим. Він хотів швидше спекатись відвідувача, але ще не знав, як це зробити. Інтелігентно й без образ.

– То ви, вельмишановний, до мене? – замикаючи двері свого службового кабінету на ключ, знову запитав Кендюх.

– До вас, аякже, мені більше нікуди звертатись по допомогу, – заторохтів чоловік. – Життя зараз, знаєте, яке складне?

– Знаю, – знаю, – безцеремонно перебив його Кендюх. – Що у вас там за проблема?

– У мене грошей на хліб немає, а вдома ж п’ятеро голодних дітей.

– Зараз скрізь немає грошей, – важко зітхнув Кендюх. – Я просто дивуюсь, як ті нещасні люди сьогодні виживають.

– Олексо Дмитровичу, допоможіть! – помітивши, що Кендюх вже сховав ключа у кишеню, попросив відвідувач. – Виділіть хоч маленьку матеріальну допомогу…

– Та де ж я тобі, голубчику, її візьму? – розвів той руками. – Он зранку вчителі мітингували, зарплату за останніх п’ять місяців вимагали.

А звідки ж у районі візьмуться гроші, коли підприємства не працюють, колгоспи давно вже на ладан дихають?

– Та я розумію…

– Та що ви, дорогесенький, розумієте? Одному лише Богові відомо, скільки мені сьогодні коштувало нервів, щоб вгамувати тих розлючених вчителів! Чого я їм тільки не обіцяв!

А ми ж самі, біднесенькі, вже три місяці не отримуємо зарплати, але не мітингуємо й не галасуємо, а ходимо на роботу. Виявляємо, так би мовити, високий громадянський обов’язок, вірою й правдою служимо державі.

– А тут і роботи не маєш!

– Що поробиш, дорогесенький? У нашому районі з роботою дуже сутужно.

– Та я розумію, але може у вас знайдеться хоч гривень двадцять? Адже дітей нічим годувати, – став бити на почуття чоловік.

– Немає у мене грошей, ріднесенький. Я сам сьогодні у дружини п’ять гривень на хліб вициганив, – відповів голова райдержадміністрації і, для підтвердження достовірності своїх слів, вийняв з кишені п’ятигривенну купюру.

– То позичте хоч цю «п’ятірку» на хліб!

У прохача був такий жалісливий вигляд, що Кендюх віддав йому ті злощасні п’ять гривень.

Взявши гроші, чоловік хутко зник. Про його візит нагадувало лише смердіння. У секретарки аж дух забило від запаху часнику, цибулі, тютюну та гною. Вона рвучко встала й відчинила кватирку, щоб з приймальні вивітрився неприємний запах.

– От люди! – зітхнув Кендюх, клянучи себе за мимовільну слабкість та жалкуючи за віддану якомусь бомжу «п’ятірку». – Ви гадаєте, Оленько, він вдома кусня хліба немає?

– Мабуть…

– Як би не так! Йому на горілку грошей бракувало,

– А голодні діти?

– А їх у них немає.

– Як це немає?

– Всіх своїх дітей ця сімейка здала у дитячий будинок, – згадав Кендюх.

– Он як! А навіщо ж вони їх роблять?

– А спитай їх!..

Секретарка лише стенула плечима.

– До речі, Оленько, знаєш, як прізвище цього чоловіка?

– Ні, не встигла дізнатись, Олексо Дмитровичу.

– Нещасний.

– Нічого собі прізвище!

– А як його звуть?

– Як можуть зватися люди з таким прізвищем? Звичайно, Іванами.

– Легко запам’ятовується.

– Яке прізвище у людини, така у нього й доля.

– З цим відвідувачем все точно. Нещасний є нещасним.

– Значить, Оленько, я йду на обід, – сказав Кендюх. – Повернусь сюди о п’ятнадцятій.

– Добре, Олексо Дмитровичу.

Голова райдержадміністрації попрямував у двір, де на нього вже явно зачекалась службова «Волга». Оскільки сьогодні ніяких районних нарад не передбачалось, гроші у район не надходили й Кендюху не довелось ламати голову над тим, кому виділити кілька тисяч гривень, а кому – ні, обідню перерву він вирішив затягнути не на годину чи півтори, як зазвичай, а навіть на цілих три.

О п’ятнадцятій годині Олекса Дмитрович Кендюх після гарного обіду у колі власної жінки повернувся до свого робочого кабінету. Тільки-но він всівся у крісло, як настирливо задзеленчав телефон.

– Алло, – приклавши слухавку до вуха, відгукнувся він.

– Олексо Дмитровичу? – перепитав знайомий голос.

– Так, Іване Петровичу, – відразу впізнавши голос керуючого справами облдержадміністрації, відповів Кендюх і, мов по команді, піднявся з крісла й виструнчився, мов новоспечений лейтенант перед генералом.

– Доброго дня, Олексо Дмитровичу!

– Доброго дня, Іване Петровичу!

– Олексо Дмитровичу, ви самі в кабінеті?

– Сам, – глипнувши для надійності на щільно зачинені вхідні двері свого службового кабінету, підтвердив він.

– Неприємна новина, Олексо Дмитровичу. Не знаю, як і сказати вам…