Микола Гончарук - Край неляканих птахів

Оля, яка раніше, не помічала дзижчання мухи всередині вікна, почала дратуватись.

«Звідки у середині жовтня з’явилась ця муха? – здивувалась секретарка. – Мабуть, лежала десь внизу догори лапами, а як почали опалювати приміщення – вона, падлюка, й ожила.

Лишенько яке! Якщо хто-небудь з голів СВК побачить ту кляту муху у вікні, точно засміє. Ще й в’їдливо спитає, чим, мовляв, у вас займається прибиральниця? За що їй гроші платять?

Ні, з тією старою каргою треба терміново розібратись й дати їй добрячої прочуханки. Що це за ставлення до виконання службових обов’язків у поважній державній установі району? Влітку, мабуть, взагалі не відчиняла вікон й не провітрювала приміщення. Он скільки павутиння розвелось!».

Секретарка, мабуть, ще довго би подумки шпетила прибиральницю, але двері приймальні відчинились й на порозі з’явився чоловік з неголеним обличчям, в обірваних брюках та брудних черевиках.

«А це що за чмо?» – подумала секретарка.

– Здрастуйте! – привітався відвідувач.

– Доброго дня! – відповіла вона сердито.

– Голова райдержадміністрації у себе? – знявши з голови картуз й нервово мнучи того в руках, спитав чоловік.

– У себе, але він сьогодні нікого не приймає, – завершуючи наводити манікюр на пальцях правої руки, відповіла секретарка.

– А чому? – почав доскіпуватись відвідувач.

– Тому що неприйомний день! – вийшовши з себе, відповіла Оля.

– А якщо у мене вдома кусня хліба немає, а в сім’ї семеро голодних ротів?

Питання було з розряду риторичних. У приймальні нависла лячна гнітюча тиша. Відвідувач висловив найболючіше, а гострій на язик секретарці ніби заціпило й вона нічого не могла вдіяти з собою. А треба ж було щось робити: поспівчувати бідоласі чи ввічливо випхати того з приймальні.

Що-що, а все це вона вміла робити з милою та чарівною посмішкою. Навіть коли Оля таким чином когось випроваджувала з приймальні, той не ображався. Розумів, коли секретарка просить чоловіка вийти з такою чарівною посмішкою, значить, у голови районної державної адміністрації проходить дуже важлива нарада. Нічого його відволікати різними дрібницями від вирішення важливих справ не тільки місцевої, а й державної ваги.

Але сьогодні секретарка не знала, що вдіяти. Багатодітний батько, діти якого не мають що їсти, повністю вибив її з колії. Вона стала не схожа сама на себе. Почута від чоловіка скарга здалась їй жахом.

«Невже у нашому місті є ще люди, які не мають за що купити навіть хліб?» – подумала вона.

Їй стало зле від однієї такої думки.

«А я ще скаржусь на своє життя! – подумала вона. – На чоловіка ображаюсь. Як наївне дівчисько мрію про принца на чорному «мерседесі»!

А люди ж не знають, як звести кінці з кінцями. Оце лихо!».

Позаду секретарки рипнули двері й зі свого кабінету, здається, не вийшов, а виповз голова райдержадміністрації Олекса Дмитрович Кендюх. Так він, бідолаха, втомився від перекладання з місця на місце нікчемних паперів та усних розпоряджень по телефону деяким керівникам, які чомусь стали вважати себе місцевими князьками.

– Доброго дня! – привітався з ним неголений чоловік.

– Доброго-доброго, – за звичкою відповів Кендюх.

– До вас можна? – запитав чоловік.

– До мене? – перепитав Кендюх.

Більше за все на світі голова райдержадміністрації не любив, коли його хтось затримував по дорозі на обід.

Обідня перерва гарантується всім працюючим. А керівникам району – тим паче. Адже вони не просто працюють за скромну заробітну плату, а ще й думають про весь район. Тож хто-хто, а він мав право на годинну перерву від роботи, якій, чесно кажучи, не було ні кінця ні краю.

Обід був святою справою для Олекси Дмитровича Кендюха. Скільки б у нього не було справ, якими б вони не були терміновими, але об 11 годині 50 хвилин чи у крайньому разі за п’ять хвилин до полудня, він облишав усе й прямував у двір, де на нього у будь-яку погоду завжди чекала чорна «Волга». А хвилин за десять після цього він вже сидів за столом й починав трапезувати.

Обід у нього завжди був як у ресторані: печена качка чи курка, картопля зі свинячим м’ясом, чорна або червона ікра, червоне вино чи вірменський коньяк. Інколи обідній стіл був ще багатшим, але біднішим – ніколи.

Кендюх любив обідати у колі своєї дружини. Думками він вже був за столом. Тож позбавляти себе насолоди смачно пообідати просто не мав права.

Про чоловіка, який так невчасно завітав у приймальню, Кендюх колись краєм вуха щось чув. У того було шестеро чи семеро дітей. А може й більше, бо його дружина щороку ходила череватою.