Кірстен Бойє - Скоґландія

Ярвен кивнула головою. Малена трохи заспокоїлась.

— А тепер на хвилинку припустімо, — провадив Йоас, і голос у нього робився дедалі гучніший, дедалі схвильованіший, — що король вийшов би на волю. Як ви гадаєте, що б тоді було?

— Якби він потім ще й розповів, що з ним зробив Норлін? — додала Ярвен. — І що весь отой похорон — то такі собі хитрощі, щоб ввести людей в оману?

— І що все оте святкування дня народження — також хитрощі, щоб ввести людей в оману? — промовив Йоас. — Що Норлін не лише викрав короля, а й увесь цей час обдурював народ? Повірте мені, це б скінчилося таким бунтом… І тоді Норлін не мав би іншої ради, як постаратись якомога швидше втекти за кордон! Ніхто не любить, щоб його шили в дурні, навіть народ Скоґландії!

— Виходить, отже… — почала Ярвен і звела запитливий погляд на Йоаса.

— Виходить, що тепер ми, щоб урятувати Скоґландію, маємо зробити тільки одне, — сказав Йоас. — Ми маємо знайти короля.

— Ми маємо знайти короля, — й собі повторила Ярвен.

— Отже, мерщій, мерщій, Малено! — поквапив дівчину Йоас і потермосив її за плечі. — Як гадаєш, де він може бути? Як гадаєш, куди вони його запроторили? Норліна краще за тебе ніхто не знає!

Малена підвела голову. Вона тремтіла вже не так, але погляд її був усе ще спустошений, застиглий.

— Звідки ж мені знати? — прошепотіла вона. — І гадки не маю.

Коли комбі, завиваючи, викотив на галявину й, завищавши гальмами, спинився неподалік від старенького «форда», Нагіра підхопилась на ноги.

Двері різко відчинились, і Лорок, Меонок та ще двоє молодиків, навряд чи й старших від перших двох, влетіли на кухню.

— Ти бачила? — вигукнув Меонок. — Ти бачила отой розтриклятущий стадіон, Нагіро? Хто то зробив? Хто занапастив нам усю справу? Чи й ти доклала до цього рук? Нічого нам не кажучи?!

Нагіра мовчки похитала головою. Вигляд юнаки мали розлючений, такими розлюченими вона не бачила їх уже давно. Вона відчувала полегкість і водночас усвідомлювала, що правда ще страшніша, ніж усі її побоювання.

— Отже, то були й не ви, — мовила вона. — Та й коли б ви встигли! Я лишень була подумала, що ви, може, домовилися з нашими людьми на півдні. Боялася, що вам просто набридло чекати.

— З тих людей там теж нікого не було! — вигукнув Лорок. — Принаймні з тих, кого залучили на свій бік ми. Ніхто навіть уявлення не має, чиїх це рук справа!

— Може, Ліронових? — озвався один із двох незнайомих.

Нагіра подумала, що колись знала на ім’я всіх своїх людей. Але тепер їх уже давно так багато…

— Дурниці! — кинула вона. — Лірон завжди був проти насилля. Я сподівалася, що після смерті короля, як тільки Норлін непомітно, тишком-нишком прибере всю владу до своїх рук, Лірон приєднається до нас. Але ж ні…

Тим часом Меонок відчинив холодильника й заходився шукати чогось поїсти. Нарешті він невдоволено причинив дверцята й промовив:

— Тоді знаєте, що я вам скажу? — І зухвало поглянув спершу на трьох своїх товаришів, потім на Нагіру. — Більшого негідника просто світ не бачив!

Нагіра замислено кивнула головою й відповіла:

— Здається мені, ти маєш рацію, Меоноку. Надто вже це йому на руку. Дуже до речі, якраз вчасно. Як і смерть короля два місяці тому.

Юнаки мовчки позводили на неї погляди.

— Норлін збирається напасти на північ, — вела далі Нагіра. — Гадаю, щодо цього тепер у нас не має бути сумнівів. Але ми можемо зробити одну річ…

— Ми всі готові! — вигукнув один із тих двох, імен яких вона не знала. Над верхньою губою в нього ще навіть не висіявся пушок. — Ми з радістю помремо за свою країну! За свою честь!

Нагіра махнула рукою й сказала:

— Цього від вас ніхто не вимагає! Але ви маєте негайно вирушити на пошуки і знайти їх, поки цього не зробив він. Бо в тому, що він розшукує і їх, годі й сумніватися.

— Хто? — не зрозумів Лорок. — Кого?

— Кілька годин тому я бачила Малену, — сказала Нагіра. — І Ярвен. Вони від нього втекли.

Меонок аж присвиснув крізь зуби.

«Я не скажу їм, що дівчата були тут, — вирішила Нагіра. — Тут, у цій хатині. А я їх не впізнала».

— Якщо знайдемо їх, матимемо в руках козиря, — сказала вона. — Зателефонуйте всім, усім підряд за списком. Але передовсім шукайте тут, в околицях. Адже відійти дуже далеко вони ще не встигли.

— Прокляття, так діло не піде! — вигукнув Йоас.

Сонце вже сховалося за деревами, але було все ще світло, майже як удень.

— Знати, що він живий, що він може все врятувати… Але ми не знаємо, де він, і тому все це марна праця!