Кірстен Бойє - Скоґландія

Малена поволі, дуже поволі підвела голову. Здавалося, вона й досі ще не бачить дядька й не чує. Нарешті, нічого не кажучи, кивнула головою.

Сонце сховалося за хмару, й дівчата на терасі відчули перший подих вечірньої прохолоди. Навіть тут, на півночі Німеччини, вже настало справжнє літо, й ніжна зелень, яка буває наприкінці весни, помалу прибирала соковитих тонів літа в розпалі.

Уперше цього року домашні уроки вони робили в садку. Нарешті Тіна рвучко згорнула олівці докупи й заявила:

— Домашні завдання з мистецтва треба заборонити! — Підібгавши кутики рота, вона задивилася на великий аркуш паперу, від нижнього краю якого вгору тяглося дерево; воно було зображене невпевненими штрихами й пунктирами і в багатьох місцях безладно підтерте гумкою. — Зрештою, мистецтво — предмет для розваги.

— Усі так думають, — зітхнула Ярвен. — Тим-то нам і загадують домашні завдання. Учителька мистецтва набиває собі ціну. Б’юсь об заклад, тільки через те ми тут і висиджуємо.

— Принаймні я вже починаю мерзнути, — сказала Тіна. — А це означає, що з родовідним деревом пора кінчати. Нехай бурчить завтра, скільки їй заманеться. У кімнаті я за це дерево вже не сяду.

Ярвен замислено подивилася на свій аркуш, потім згорнула його рурочкою, перехопила гумовим кільцем і промовила:

— Може, потім розпитаю ще в матері. Бо в мене на цьому дереві, по суті, нічого немає.

— Це через отого чужоземця, — кинула Тіна й одразу злякано похопилася. — Ні, я не те мала на увазі, ти ж бо знаєш! Я мала на увазі, це лише тому, що мати не хоче тобі казати, хто твій батько. Того ж тебе й нудить від усіх отих балачок про бабусь, прабабусь і про таке інше казна-що. Ти взагалі можеш здати лише половину свого родовідного дерева.

Ярвен похитала головою й промовила:

— Гадаєш, материна половина дерева вийшла в мене аж так добре? Тут я, власне, теж не маю чим похвалитися.

У дверях тераси з’явилася голова Тіниної матері.

— Дівчата! — гукнула жінка. — Вам тут стає вже прохолодно!

— Та ні, мамо, — скривилася Тіна.

— Не переч мені! — незворушно сказала мати. — Вечеря на кухні. Поїсте з нами?

Ярвен похитала головою й невпевнено промовила:

— Гадаю, я краще піду додому. Бо мати завше тільки що — одразу тривожитись.

Тіна постукала пальцем собі по скроні й кинула:

— Ще ж тільки сьома година, голубонько! Зараз по телебаченню саме показуватимуть вечірню казку для дітей. У тебе мати така панікерка! Тобі пора вже її трохи повиховувати.

Тінина мати поклала руку на плече Ярвен і сказала:

— Ні, цього не треба робити. Просто пошли їй есемеску й напиши, що повечеряєш у нас. І вона знатиме, де ти.

Ярвен кивнула головою й розкрила свій мобільний телефон. Вона розуміла, звичайно, що мама буде невдоволена. Доньки не посилають матерям есемески для того, щоб просто повідомити, де вони й що затримуються. Доньки телефонують і питають, чи можна затриматись.

«Я ще в Тіни, — почала набирати Ярвен, сподіваючись, що мама не забула взагалі ввімкнути свій мобільний телефон — адже та завжди така неуважна! — Повернуся завидна. Цілую, Ярвен».

Переславши повідомлення, Ярвен вимкнула телефон. Їй не хотілося одержати від мами відповідь з вимогою негайно йти додому.

— Ну, ось! — сказала Ярвен і гепнула на четвертий ослінчик на кухні. («Не поведінка, а казна-що! Сідати треба повільно, випроставши спину!»)

Вона любила цю кухню в Тіни. Тут завжди було трохи недоприбрано, біля мийки завжди стояли рештки брудного або щойно помитого посуду, а на корковій дошці над обіднім столом було приколено стільки рекламок що час від часу за обідом чи за вечерею котрась із них відпадала просто в тарілку. «Летючий кур’єр! Замовляйте піцу додому телефоном цілодобово!» Або: «Лагодимо телевізори й аудіосистеми — швидко, надійно, недорого!» А нещодавно відпав графік роботи нічних аптек ще за 1997 рік, який по краях уже навіть пожовтів. Ярвен не мала сумніву, що жодну з тих рекламок Тінина мати ще не знімала з дошки сама. Тільки приколювала й приколювала нові. Мама вже збожеволіла б.

— А уроки поробили? — спитав Тінин батько.

Тінину кухню Ярвен любила й за це. Любила Тінин дім. Любила тут обідати чи вечеряти.

Бо вони тут — справжня сім’я: батько, мати, донька. Або й дві доньки, коли за цим столом сиділа і Ярвен. Подобалось їй і те, що Тінин батько був такий, який був: завжди привітний, трохи неуважний, ніколи не кричав. Звісно, на батьках Ярвен розумілася не багато, але була певна, що справжній батько має бути точнісінько такий. Щоразу, коли Ярвен приходила сюди, Тінин батько давав відчути, що радий їй.