Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— Дозволю взяти на себе сміливість заперечити вельмишановному панові, — образився Модест Сливинський. — Наша українська поліція на ділі довела, що вірно служить фюреру!

“П’яна зграя боягузів, — подумав Менцель. — Здатні лише на акції проти мирного населення…”

— Українська поліція і загони ОУН, — продовжував Модест Сливинський, — будуть і надалі вести рішучу боротьбу із скомунізованими елементами…

“Ах ти ж, нахабо! — подумав Менцель. — І воно ще патякає… А втім, час уже припинити цю комедію…”

Штандартенфюрер широко посміхнувся і фамільярно взяв пана Модеста за гудзик піджака.

— Не лише поліція, — обірвав. — Ви… ви будете вести цю боротьбу. — Блиснув очима, побачивши, як витяглось обличчя Модеста Сливинського. — Так, ви!.. Ми сподіваємось, що ви допоможете нам у нашій важкій буденній роботі.

Модест Сливинський зіщулився. Ось воно як обернулося. Тепер зрозуміло, для чого вони викликали його…

Ніби вгадавши думки пана Модеста, Менцель дістав клаптик паперу зі столу.

— Прошу ознайомитись і підписати, — сказав, втупивши у Сливинського очі, що враз стали колючими. — І пам’ятайте, це велика довіра і честь.

Намагаючись приховати від гестапівця, що в нього тремтять пальці, Сливинський узяв папірець. Так і є — зобов’язання агента гестапо, а це — ох, як не бажано! Модест Сливинський не проти того, щоб допомогти відомству Отто Менцеля, але ж для чого залишати сліди? Багаторічний досвід навчив пана Модеста підписувати якнайменше всіляких папірців — хто зна, як воно згодом обернеться…

Вдаючи, що уважно вчитується у графи зобов’язання, Модест Сливинський крадькома подивився на Менцеля крізь опущені вії і спробував урятуватись:

— Пан штандартенфюрер можуть бути певні, що я ніколи не відмовлюсь допомогти німецькій нації у її героїчній боротьбі. Всі ми зобов’язані це робити в міру своїх сил і можливостей, — не побачивши нічого загрозливого на обличчі шефа гестапо, продовжував: — Невже вам потрібна ця формальність, пане штандартенфюрер? Підпишусь тут я чи ні — це не змінить мого ставлення до великої Німеччини!

Отто Менцель повільно підвівся, заклав руки за спину, не поспішаючи, обійшов стіл, сів у крісло, відкинувшись на високу спинку. Витримав. велику паузу, дивлячись на Модеста Сливинського холодно й пихато. Побачивши, як сполотнів цей хвилину ще тому розв’язний суб’єкт, мовив різко:

— Мене не цікавлять ваші міркування. Хоча, відверто, вони трохи здивували мене. Будьте вдячні, що ми довіряємо вам, гер Сливинський…

— Хе-хе… ви не так зрозуміли мене, пане штандартенфюрер, — запопадливо мовив Модест Сливинський. Підлабузницьки усміхаючись, він підвівся, стояв, як гімназист, що прошпетився. — Хе-хе… Я завжди готовий… — потягнувся за ручкою, підписався, неслухняними пальцями підсунув папірець до Менцеля. — Аякже, це — честь, велика честь…

Штандартенфюрер недбало кинув зобов’язання до шухляди, витяг звідти пожмаканого папірця.

— Як це вам подобається, гер Сливинський? Ознайомтесь.

Пан Модест читав і нічого не розумів. Літери стрибали перед очима, зливались у нерозбірливі чорні рядки. “Більшовицька листівка… — збагнув нарешті. — Дивись, три чорти їм у душу, ще ворушаться…” Примусив себе зосередитись і прочитав:

“Громадяни!

Настав час розплати, ставайте до бою з загарбниками, за волю народу, за рідний край!”

— Йой, — похитав головою, — і така погань у нашому місті… Це тут, пане штандартенфюрер, надибали цю комуністичну афішку?

Сказав і навіть не знав, що вразив Менцеля у саме серце. Не міг же знати, що начальство мало не щодня докоряє шефові гестапо за ці листівки, котрі систематично з’являються у місті, за бунтівливі написи на парканах… А нещодавно хтось вночі двома пострілами вкоротив життя есесівським патрульним. І де — мало не в центрі міста. Скільки ущипливих слів з цього приводу наговорив Менцелю сам губернатор! Звичайно, не забудуть йому й того, що позавчора на паровозі, який вийшов з депо після ремонту і тягнув величезний ешелон на Східний фронт, раптово стався вибух. П’ять вагонів пішли під укіс — п’ять вагонів з солдатами.

І все це — майн гот, страшно навіть подумати, — лише невеличка частка усіх неприємностей пана Менцеля…

Але ж цьому телепню зовсім не обов’язково знати, що роз’ятрює серце шефа гестапо. І Менцель, схопивши товстими волохатими пальцями листівку, затрусив нею під носом свого нового агента і несподівано вибухнув: