Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— Гадаю, його відразу ж схоплять, — не вагаючись, заявив Богдан. — Невже ви думаєте, що губернатор раніше ніколи не зустрічався з тим Кремером?

— Так, так… А коли не зустрічався?

Богдан випростався на стільці, обличчя його закам’яніло, мовив сухим тоном:

— Я дуже радий виконати прохання мого давнього друга, юначе. До речі, що зараз робить фрау Ельза? Я випадково зустрів її два місяці тому, і вона казала, що в Отто неприємності… — І запитав єхидно в Заремби: — То що ж усе-таки робить фрау Ельза? Він розгадає Петра за дві хвилини…

— І це слушно! — Заремба обернувся до Петра. — А ви що думаєте?

Той засовався на місці.

— Зрозумійте мене… Я не боюсь і, коли треба, піду… Однак, по-моєму, Богдан має рацію — мене викриють у перші ж хвилини.

— Приємно мати справу з розумними людьми, — усміхнувся Євген Степанович. — Як ти вважаєш, Катрунцю?

Дівчина не відповіла, лише дивилась на Зарембу.

— Чого так дивишся? — сказав той грубувато. — Думаєш, що відразу й пошлемо? Тут, прошу панства, ще йой скільки справ буде!

Знову підвівся, почав міряти навскіс кімнату великими кроками.

— Отже, так, — продовжував. — Що треба зробити? Перше. Тобі, Петре, — перейшов на “ти”, — простудіювати ці книжки. Відтепер ти Карл Кремер. Маєш документ, що звільнений від служби в армії, бо шкутильгаєш на праву ногу. Неодмінно дістань собі паличку. Спершу навіть зручно буде, — вказав на витягнуту Петрову ногу, — а потім звикнеш. Далі. Богдан правий, ми повинні передбачити всі дрібниці. Виготуємо тобі документи, поїдеш, як друг і компаньйон Карла Кремера, до Бреслау. В гості до дядька. Постараємося дістати коштовності, якими спробуєш його зацікавити. Решта залежить од тебе. Ти повинен знати все, починаючи від дрібниць і кінчаючи вивченням крупних торговельних операцій… Характер дядька, зовнішній вигляд родичів, обстановка квартири, різні спогади — все це важливе, незнання якоїсь деталі може тобі дорого обійтись…

Підсів до Петра на канапу, поклав важку долоню хлопцеві на плече.

— Згода?

Петро непорозуміло глянув на нього.

— Згода? — запитав ще раз. — Коли треба, подумайте, зважте на все. Ми почекаємо…

— Ви питаєте моєї згоди? — мовив нарешті Петро. — Моєї згоди?.. Я думаю ось про що: ви, Євгене Степановичу, біс його зна хто… Ну, чому доручаєте таке саме мені? В душу ви мені зазирнули, чи що? Звичайно, я згоден! Тільки це не те слово… Я хочу цього і впевнений — ви не помилились. Не знаю лише, чому ви обрали мене…

— Не малисьмо іншого виходу — час не терпить, — обірвав його Заремба. — Ми не в Москві і перебрати сотню кандидатур не можемо. Правда, не тільки світу, що у вікні, якби не ви, когось іншого підібрали б… Але ж не про те мова. Я поручився за вас. І поручився тому, що… Дякуйте ось їй, — вказав на Катрю, — вона мені стільки наговорила…

— Вуйку Євгене, — зашарілася дівчина, — і що це ви вигадали?

Той лукаво повів оком.

— А ти, красуне, гейби чогось перестрашена?

— Скажете таке! — сказала наче байдуже. — Самі ж розпитували…

Богдан весь час сидів тихо у кутку, лише поглядав на Зарембу.

— Щастить же людям! — мовив раптом. — Я на твоєму місці, Петре, в бога почав би вірити — маєш на небі заступника… Ви тільки подивіться: не встиг ще з табору вирватись, рана ще не загоїлась — і на тобі! А ти — розумний, здоровий — сиди й нагулюй сало… Лише тепер я починаю розуміти, як права була наша матуся, коли вбивала в мене цю німецьку мову! Як би вона тепер пригодилась мені!

— Це ти розумний? — обірвав його Заремба. — Тихо будь, є й для тебе діло.

— Знов листівку писати? — скривився Богдан.

— Та хороша листівка знаєш чого варта?

— Згода, писатиму, — підвів руки вгору Богдан.

— Е-е, ні, тепер ми тобі цього не доручимо, — усміхнувся Заремба. — Приготуйся, завтра десь о дванадцятій виїжджаємо…

— Куди? — загорілися очі в хлопця.

— Про це потім. Одягнись простіше — куртку якусь, чоботи… Позирай у вікно. Побачиш, я на бричці проїду, — через хвилину виходь. Городами обійдеш, чекатимемо біля старого дуба. Не забув ще?

— Зрозуміло. Як з документами?

— Будуть у мене. З собою — нічого!

Цієї ночі Петро не спав. Лежав тихо, як миша, ледь дихаючи. Все уявляв себе в різних ситуаціях. Як розмовляє з губернатором, як їде до Бреслау… Дядько Карла Кремера здавався червонолицим, огрядним, з перснями на пальцях. Грубуватий гендляр, якого він обкрутить за день… А потім він своя людина і в гестапо, і у військовій комендатурі…