Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Він мовив ці слова просто і звично, та для Петра вони прозвучали якоюсь чудесною музикою. “Товаришеві Кирилюку…” Отже, тут, у глибокому тилу ворога, вони залишаються тими ж, ким і були, — людьми. Звичайно, це право називатись людиною треба обстоювати, але ж зброя у нього є і товариші є — можна й поборотись. І Петро відповів, також просто і щиро:

— Я й Богдан, товаришу Заремба, — комсомольці. Можете розраховувати на нас!

— От і добре… А якщо ви комсомольці, та ще й з освітою, вам і завдання — підготуєте текст листівки. Значить, так — фашисти почали гнати молодь до Німеччини. Треба роз’яснити людям, що там на них чекає… — присунувся до столу, жестом підкликав Богдана. — Листівку передасте через Катрусю. Вона знає кому…

— Он вона яка, — мовив Богдан. — А ще сестра… Навіть мені ні слова…

— Наш перший закон — сувора конспірація, — обірвав його Заремба. — Катруся, — ласкаво глянув на дівчину, — золото! Коли б усі були такі… — Замислився на хвильку, потім продовжував з притиском: — Отже, завтра текст листівки має бути готовий. А основне ваше завдання — набиратись сил…

Перед тим, як вийти, Євген Степанович довго прислухався. Завернув за дім і безшумно зник у темряві.

— Пішов городами, — мовив Богдан. — Далеченько, та вірніше.

Зітхнув, пильно вдивляючись у темряву, але так нічого й не побачив. Сказав з жалем:

— Конспірація…

Заремба прийшов через тиждень. Знов попросив Катрусю зготувати чаю й довго пив, весь час доливаючи заварку. Розмова точилась про врожай на городі, про те, що хліб на базарі подорожчав, що спекулянти вкрай розперезалися — три шкури здирають з людей. Але хлопці догадувались — навряд чи Заремба зайвий раз пішов би на край міста, та ще ризикуючи (комендантська година), аби побалакати про моркву на грядках чи базарну вакханалію. Тому сиділи мовчки, лише підтакуючи. А Євген Степанович; дмухаючи на гарячий чай, мружив очі, сьорбав і дуже серйозно обговорював з Катрусею проблему підживлення помідорів. Лише раз, наче ненароком, звернувся до Петра:

— Катруся казала, що ви німецьку добре знаєте? Це так?

— Майже як рідну. Батько працював торгпредом у Берліні, і я виріс там.

— Так, так… — очі знову щезли у вузьких щілинках. — А ти, Богдане, чого носа вернеш?

— Та розмова дуже вже цікава — картопля, редька… Ніби це найважливіше…

— А взимку скажеш — бульби б гарячої!.. Чи, прошу пана, зупи з квасолею…

— Дотепер жилисьмо, якось переживемо!

— Треба, щоб не якось. Без їжі і роботи не буде. Харчування — то велика штука. Ihre Meuning darüber, mein junger Freund? [1] Як ви гадаєте, мій юний друже? — звернувся зненацька до Петра. Той здригнувся від несподіванки, але відразу відповів:

— Dies haben wir stattgestellt als wir in Kriegsgefangenenlager gewesen worden [2] У цьому ми мали нагоду переконатися під час перебування у таборі для військовополонених. .

— Берлінська вимова, — задоволено потер руки Євген Степанович. — Ще одне запитання. Ви розумієтесь на брильянтах, золоті, ну, і всілякому ювелірному мотлосі?

— Трохи… Як дилетант.

— То невелика біда. — Заремба вийшов до передпокою, приніс кілька книг. — Ось роздивіться! Зможете швидко підкуватися?

— Нічого не розумію… — Петро швидко переглядав книжки. — Довідник ювеліра… каталоги… цінники. Для чого це все?

— Але ж ви не відповіли на моє запитання.

— А ви не жартуєте?

— Гадаєте, я прийшов сюди, щоб жартувати?

— Ні, але ж…

— Тижня вистачить?

Петро почухав потилицю.

— Коли треба, вистачить.

Заремба підвівся, заходив по кімнаті. Петро дивився на нього, чекаючи пояснень. Богдан блимав очима: ніяк не міг второпати, що до чого. Лише Катря спокійно церувала панчоху.

— Так, так… — почав нараз Євген Степанович якимсь чужим голосом. — Таке, значить, діло… — Сів верхи на стілець, спершись підборіддям на спинку. — Можемо почати велику гру. Якщо вдасться, дуже велику. Можемо відразу й програти. Ризик великий. — Помовчав кілька секунд, збираючись з думками. — Отож слухайте… Недавно на шосе біля міста партизани зробили засідку. Перехопили машину. Всі пасажири загинули — два офіцери й один цивільний. У цивільного знайшли цікавого листа. Якийсь ювелір з Бреслау рекомендує племінника Карла Кремера своєму давньому приятелеві — нашому губернаторові. Розумієте, самому губернаторові!

Петро нічого не зрозумів, але схвально кивнув головою. Богдан невдоволено буркнув:

— Але ж яке це має відношення до нас?

— Безпосереднє! — Заремба озирнувся, продовжував мало не пошепки: — Подумайте, що може вийти з того, коли Петро з’явиться до губернатора з документами цього Карла Кремера і листом від дядька?