Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— А-а… — жахнувся Петро.

— Ви слухайте мене! — обірвав Фостяк. — Вуйко передав вам привіт і сказав, що навряд чи зможе зустрітися з вами. Зрозуміло?

— Так… — ледь видихнув Петро. — Але ж як це все сталось?

— Вуйко, мабуть, і сам не знає. До речі, він радив вам відпочити… У товаристві приємної дівчини… Я на вашому місці відразу покінчив би зі справами і поїхав кудись на село… Коли ще трапиться така можливість, ви чуєте мене?

— Я все зрозумів… Вуйко не помилився?

— Ви ж знаєте, він ніколи не помиляється.

— Знаю…

— А коли знаєте, то не підводьте його. Відпочивайте щасливо. Я дзвоню з готелю напроти. До побачення…

Кирилюк кинув трубку. Що робити?

Швидко збіг по східцях і побачив Катрусю біля машини. Галкін усміхається їй, — чорт, яка у нього самовдоволена усмішка! Усміхається, коли за Зарембою йдуть…

Видно, Катруся щось прочитала на Петровім обличчі, бо стривожено пішла назустріч. Кирилюк озирнувся навколо — вулиця порожня, лише внизу біля поштамту перехожі.

— Швидше! — тільки й сказав, та Федько відразу зрозумів його: кинувся на сидіння і завів мотор.

“Мерседес” проминув кілька крутих завулків, перетнув широку вулицю, об’їхав парк. Позаду — нікого. Петро попросив Галкіна зупинитись в тупичку, де росло чимало дерев.

Лише тепер Катруся порушила мовчанку

— Щось сталося?

— Гестапо щойно натрапило на слід Євгена Степановича!

— Не може бути! — вигукнула дівчина. — Звідки ти знаєш?

— Щойно дзвонив Фостяк. Євген Степанович заходив до магазину вже з гестапівським хвостом. Вони пішли за ним з вулиці Ратушної.

— Від схованки? — ойкнула Катруся. — Я була там лише позавчора…

— Можливо, хтось стежив за тобою, — висловив припущення Галкін.

— Але ж я нічого такого не помітила. Хоча… — замислилась дівчина.

— Коли б вони тоді помітили тебе біля схованки, — почав Кирилюк, — то того ж дня встановили б, хто ти. У гестапо знають, що ти моя наречена. Отже, вже позавчора вони повинні були стежити за мною, але не зробили цього.

— Ти впевнений? — заскочив Галкін.

— На всі сто! — відрізав Петро. — СД й близько не підпустило б мене вчора ввечері до будинку губернатора.

— Чому — вчора? — не зрозуміла Катруся.

— Вчора ввечері у губернатора відбулася військова нарада. Вночі мені вдалося сфотографувати секретні документи…

— Сфотографував? — не повірила Катруся. — Як це тобі вдалося?

— Не про це зараз мова, — сказав Кирилюк. — Виходить, гестапо знайшло схованку випадково. Заремба — перший, хто потрапив до мишоловки.

— Бідний Євген Степанович… — схлипнула раптом Катруся.

— Цить! — крикнув Петро так, що дівчина відсахнулась. Та Кирилюк вже отямився. — Пробач, — перепросив, — я зовсім розклеївся. Нерви вже не витримують.

— Ти вважаєш, гестапівці випадково натрапили на схованку? — поспитав Галкін.

— Хотілося б так думати, — промимрив Петро. — Зараз ніхто нічого не може стверджувати.

Катруся опанувала собою. Випросталась на сидінні і запитала:

— Фотознімки повинні бути у наших. Так я розумію?

— Так! — відповів Петро. — І якомога скоріше. Касету слід доставити Дорошенкові й викликати літак.

Галкін поплескав по керму.

— Для чого стільки слів? За нами ж ніхто не стежить…

— Можуть затримати на контрольному пункті, — висловив припущення Петро.

— Чекайте!.. — стрепенулась Катруся. — А коли зробити так… Ви поїдете і чекатимете мене на шосе за контрольним пунктом. Я знаю кілька виходів з міста, де мене ніхто не побачить.

— Вірно! — зрадів Галкін. — Якщо нас і затримають, ти дістанешся до загону сама.

— Іншого виходу нема, — погодився Петро. — Ми чекатимемо тебе на другому кілометрі. Коли ж… — не договорив, побачивши Катрусині очі. Дівчина дивилась жалібно, на віях блищали сльозинки. Нараз губи затремтіли, вона схлипнула й припала обличчям до його плеча.

— Не треба… — обняв Кирилюк дівчину. — Все буде добре…

Галкін гмукнув і одвернувся.

— Не треба, — повторив Петро. — Ми чекатимемо на тебе.

Катруся підвела заплакане обличчя.

Петро нахилився і поцілував її в очі. Відчув на губах солоний присмак, це розчулило його, і він пригорнув дівчину.

Катруся затихла, боячись поворухнутись. Так і сиділи якусь мить мовчки — лише Галкін буркотів щось тихо і, здається, невдоволено.

Катруся зітхнула, відсунулась од Петра. Дістала дзеркало, швиденько запудрила сліди сліз на щоках. Заховала в сумочку касету з плівкою й вислизнула з машини.