Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Забувши про все, Катруся ходила по садочку. Давно вже слід обкопати яблуні і прополоти грядки, та все руки не доходять. Й зараз вже близько сьомої години. Дівчина побігла додому — перед роботою слід встигнути на Ратушну, може, Євген Степанович залишив у схованці записку. Надягла свою найкращу літню сукню — по легкому рожевому шовку розкидані великі чорні квіти, — причепурилась, може, тому, що ранок був такий гарний, а може, й тому, що умовилась під час обідньої перерви зустрітись з Петром.

Йшла швидко, перестрибуючи через калюжі, й наспівувала щось веселе. Як чудово все влаштовано на світі: зранку дощ вимив дерева і тротуари, а тепер сонечко, і все живе тягнеться до нього. Вдень вона побачить Петруся, у нього напевно є свіжі новини з фронту. Коли ж нарешті наші перейдуть у наступ? Катруся знала, деяка стабілізація фронту — явище цілком закономірне. Петро пояснював їй, що військам слід підтягнути резерви для нового наступу, а це вимагає часу, — і все ж це затишшя непокоїло її, хотілося, аби скоріше почався цей наступ, аби скоріше побачити своїх на вулицях рідного міста. Може, вже й почалося? Петро знатиме про це відразу…

Трамвая довго не було, і Катруся нетерпляче ходила по тротуару. Хай йому грець, завжди, коли поспішаєш, що-небудь перешкодить. Певно, вона вже не встигне на Ратушну. Якщо трамвая не буде ще п’ять хвилин, поїде просто на роботу…

Саме у цей час з-за рогу виринув маленький жовто-синій вагончик. “Мабуть, є бог на світі!” — подумала і вскочила на передню площадку, — тепер можна не хвилюватись…

Переповнений вагон кидало з боку на бік, він дзеленчав і, здається, хрипів, скаржачись на долю. Катрусю притиснули до стіни так, що вона не могла й поворухнутись. Але і це не зіпсувало їй настрою. Дзвінка мелодія, котра зранку причепилась до неї, не давала спокою, звучала все сильніше, обличчя дівчини сяяло широкою посмішкою і дивно контрастувало з сумними, сердитими й виснаженими обличчями пасажирів. Якась неохайно зачесана худа жінка, побачивши Катрусину усмішку, навмисно боляче штовхнула дівчину ліктем, та Катруся не образилась: вона розуміла цих голодних і знервованих людей, але чим вона могла їм допомогти? Не крикнеш же на весь вагон: “Тримайтеся, товариші! Радянські війська не сьогодні-завтра будуть у місті!”

А жінка ще раз штовхнула Катрусю, гнівними очима подивилась на неї і подалась до виходу. Дівчина вийшла за нею і попрямувала у бік Ратушної.

Катруся любила своє місто. Їй подобалось старе, збудоване кілька сторіч тому, й нове — ця мішанина, зрештою, і визначала обличчя міста. Старовинний монастир п’ятнадцятого віку, будинки з вузесенькими вікнами, а поруч сучасна площа з великими клумбами і газонами… Ратуша з баштою — і новий будинок з світлими дзеркальними вікнами… Вузесенька вуличка, вимощена, певно, ще цеховими майстрами, і асфальтований, проспект, обсаджений каштанами… Все тут рідне і все знайоме: в цій гімназії вона вчилась, а тут жила її подруга… Це її місто, тому вона й поспішає на Ратушну, щоб мати змогу знову вільно блукати улюбленими вулицями й не бачити оцих нахабних пик, оцих зелених мундирів.

Катруся глянула на годинник: двадцять хвилин на восьму, треба поспішати, аби не запізнитись на роботу. Вже близько і їхній будинок із схованкою…

На розі Катруся на мить зупинилась, озирнувшись — чи не стежить хтось, і швидко попрямувала до знайомого парадного.

— Фройляйн Кетхен! — почула раптом. — Зачекайте!

На протилежному боці вулиці чоловік у військовому мундирі. Сонце падало так, що Катруся його відразу не впізнала. Придивилась — фельдфебель Штеккер. Посміхається, привітно махає руками.

— Ви на роботу? — гукає. — Підемо разом.

На мить Катруся задумалась. Ні, хоч Штеккер і своя людина, вона не має права відкрити таємницю листування. Про схованку знають лише вона, Петро і Заремба, навіть Галкін не догадується, як саме надходять шифровки Заремби. Що ж, доведеться зазирнути сюди після роботи.

Перебігла через вулицю.

— Ви сьогодні раненько, камрад Штеккер…

Лише тепер побачила — фельдфебель чимось занепокоєний.

— Новина, фройляйн Кетхен. Неприємна новина.

— Що? — злякалась. — Нас запідозрили?

— Якби так, то не ходили б ми отут. Вчора одержали наказ: кількох офіцерів і мене переводять у Дрезден.

— І нічого не можна зробити?

— Наказ, — розвів руками Штеккер. — Сьогодні здаю справи…

— Боже, як це кепсько, — зітхнула Катря.

— Ви, фройляйн Кетхен, розумна дівчина, у наших ділах тямите не гірше за мене. Чекати вже небагато, — нахилився до Катрусі, — скоро Радянська Армія буде тут.