Ростислав Самбук - Крах чорних гномів

Клубок під серцем розростався й душив, це мучило Петра, він погано спав. Нарешті вирішив звернутись до Левицького.

Підполковник уважно вислухав і щиро розреготався. Його брезклі від безсоння щоки тремтіли. Ляскав долонями по колінах і хитався од сміху.

— А я… дурний… — можна було ледь розібрати, — думаю… чого він… хворий, чи що… А він от що…

Оговтавшись, узяв Петра за гудзик, покрутив і спитав:

— Ти в атаку ходив?

— Так.

— Страшно?

— Страшно, — відповів Петро. — Особливо спочатку. Власне, перед атакою. Потім забуваєш про все.

— Правильно, — ствердив Левицький. — Ми, коли штурмували Перекоп… Але не в тому справа, — махнув рукою. — Ти зараз перед атакою, і цілком природно, що тебе мучитимуть і сумніви, і страх, і чортзна-що. Думаєш, лише одного тебе? Я тут таких сповідей наслухався — попом можу стати… Все, друже, минеться, і сам сміятимешся зі своїх терзань. У гарячці бою нічого не боїшся. Нам, правда, гарячкувати протипоказано, та людина не може перестати бути людиною.

Тепер, згадавши слова підполковника, Кирилюк подивувався їх точності. Ще в літаку хвилювався, а зараз піймав себе на тому, що забув, де знаходиться: нібито ця лінія електропередачі йде не на Берлін чи Дрезден і з лісу може вийти не жандармський патруль, а білява дівчинка в сарафані з повним козубом опеньок.

Кирилюк склав парашут, закопав його, охайно прикрив землю дерном і, звірившись з компасом, попрямував лісом до Дрезденського шосе.

Небо посвітлішало, йти стало легше. Ліс був рідкий, лише де-не-де шлях перетинали чагарникові хащі. Петро по можливості обминав їх, аби не забруднитися чи, борони боже, порвати модне пальто з драпу мишачого кольору.

Йшов, часто зупиняючись і озираючись довкола. На випадок краще перечекати десь у гущавині —не так то й просто пояснити, чому багатий комерсант у зовсім не туристському одязі вдосвіта блукає лісом та ще й од-далік від шосейних доріг і великих населених пунктів. Щоправда, до автостради, як виявилось, було не так уже й далеко. Через півгодини Петро зовсім несподівано для себе побачив за кілька кроків кілометровий стовп і широку стрічку асфальту — отже, льотчик трохи помилився у розрахунках.

Кирилюк звірився з картою: стовп був чудовим орієнтиром — за півтора кілометра на південний схід автостраду перетинала залізниця. Тут, біля мосту, буде зручно дочекатися машини.

Лісовою стежкою Петро вийшов на путівець, який з’єднував автостраду з сусіднім селом. Не поспішаючи, дійшов до мосту. Під навісом автобусної зупинки ще не було нікого — Кирилюк полегшено зітхнув і поставив свій шкіряний саквояж на велику лавку для пасажирів.

Проїхало кілька вантажних машин, але жодна не зупинилась. На шаленій швидкості промайнув чорний закритий “опель-адмірал”, і, нарешті, вдалині показався автобус: стара, пошарпана машина з високими балонами газогенераторів.

Автобус ледь сунувся, лишаючи за собою шлейф чорного диму. Все ж, примостившись на задньому сидінні, Петро відразу відчув полегшення — приємно почувати себе пасажиром, особливо коли в тебе надійні документи, в кишені солідна сума, а в саквояжі ще кілька пачок крупних банкнот та коштовності в секретному відділенні.

Не дивлячись на кондукторку, Петро сунув їй гроші, акуратно порахував здачу і сховав у шкіряний гаманець. Ще вчора, одержуючи здачу в московському трамваї, він недбало кидав монети в кишеню пальта. Але так міг робити Петро Кирилюк, а тепер приймав гроші солідний комерсант Карл Кремер, який у цих папірцях вбачав сенс життя і добре знав, що за марки він може купити все, починаючи від цього автобуса і кінчаючи бозна-чим.

Заховавши гаманець, Карл Кремер натягнув на пальці з акуратно зрізаними, полірованими нігтями рукавички, сперся на палицю з срібною головкою і задрімав. У всякому разі, так вирішила кондукторка, котра відразу відчула повагу до цієї ще молодої, але такої респектабельної людини.

Автобус, чмихаючи і шарпаючись, рушив. Одвернувшись до вікна, Карл Кремер крізь напівзаплющені вії спостерігав за дорогою. Жодних населених пунктів, автостраду винесено за міста і села, — лише ліси з пожухлим листям, клаптики полів.

Рух поступово посилювався. По шосе мчали переважно вантажні машини. Карл Кремер проводжав їх уважним поглядом, намагаючись відразу розпізнати і запам’ятати характер вантажів.

Цього вчив Карла капітан Сєров. Вони виїжджали на околицю Москви, і Сєров, лише глянувши на машину, називав, чим вона навантажена. Він рідко помилявся. Спеціально, аби перевірити капітана, Петро кілька разів зупинявся біля КП і приєднувавсь до патрулів, що перевіряли машини. Сєров лише підсміювався — мовляв, давай, хлопче, якщо не віриш. Але Кирилюк сам скоро зрозумів: перевіряти, власне, нема чого, краще постаратися перейняти в капітана хоча б мінімум його професійних навичок.