Ростислав Самбук - Крах чорних гномів

Побачивши Фрідріха, сивий машиніст кивнув йому і почав випускати з котла пару. Біла хмара закрила маленьку постать, що притулилась біля вагона.

Минуло з п’ять хвилин. Ульман напружено вдивлявся в темряву, але ніщо, крім дихання паровоза, не порушувало тишу.

— Клятий туман, нічого не видно, — сердито пробуркотів, але тут же вилаяв себе. Адже туман ховав і його — про таку погоду можна було тільки мріяти, а він, старий дурень, ще незадоволений.

Здалеку долинули голоси. Ульман чортихнувся і сховався в тамбурі. Люди виринули з туману зовсім близько, пройшли, розмахуючи ліхтарями та голосно розмовляючи. Знову тиша. Нарешті, здається, він…

Ішов, високий і незграбний, висвистуючи веселу пісеньку. В Ульмана тьохнуло серце. Зіскочив з вагона, щойно постать порівнялася з паровозом.

— Це ти, Фрідріху? — запитав високий, чомусь здригнувся і відступив на крок.

— Привіт, Рапке, — подав руку Ульман. — Ти чого злякався?

— Стрибаєш, як чорт у пеклі. Під самісіньким носом, — вимучено всміхнувся Рапке.

— Не думав, що ти такий нервовий…

— Тепер нерви у всіх знаєш які….

Вони рушили вузьким коридором між вагонами На мить озирнувшись, Ульман піймав уважний погляд машиніста і зробив йому непомітний знак рукою.

— Ти почав про нерви… — знову до Рапке. — Що маєш на увазі?

— Вчора народився, чи що? — відповів той запитанням.

— Голова полисіла вже, а не збагну… — вдавано здивувався старий Фрідріх.

Рапке сторожко озирнувся, зупинився, уважно подивився Ульманові у вічі.

— Чув учорашнє зведення ставки фюрера? Росіяни наступають…

— Ну й що ж? — байдуже мовив Ульман. — Наші скорочують лінію фронту.

— Скільки ж можна скорочувати?

— Кордони рейху недоторканні. Згадай останній виступ фюрера!

— І ти віриш у це?

Ульман, не відповідаючи, повернувся й пішов геть. Рапке поспішив за ним, чіпляючись ногами за вогкі шпали.

— Ти розумна людина, Фрідріху, — почав, гаряче дихаючи Ульманові в потилицю, — і не можеш не розуміти, що все починає розвалюватись…

Фрідріх озирнувся через плече — ліворуч, постукуючи по коліях, швидко накочувався товарняк.

— Ти маєш на увазі… — багатозначно почав.

— Колись ти, здається, був лівим, — швидко прошепотів Рапке, — і мені казали, що й зараз не змінив своїх поглядів.

Ульман різко зупинився.

— Хто казав?

Рапке обмацав Ульмана уважним поглядом, на мить озирнувся. Передній вагон майже порівнявся з ними. І саме цієї секунди Фрідріх штовхнув Рапке в груди. Намагаючись утриматись, той схопився за плече старого, але Ульман ударив його коліном у живіт і штовхнув просто під вагон.

Рука Рапке ковзнула по буферу, та вагон уже звалив його, колеса накотились… Рапке ще встиг закричати, але в ту ж мить засвистів паровоз.

Не озираючись, Ульман пірнув під вагони, що стояли на сусідній колії, пробіг кілька десятків метрів, знов проліз попід вагонами, намацав щілину в паркані, обережно визирнув. Темрява й туман, хоч в око стрель…

Ульман звернув у перший завулок, ішов швидко, засунувши руки в кишені й важко дихаючи. Лише тепер згадав — йому вже давно хотілося пити. Спрага мучила старого, і він облизував губи. Здається, за рогом, на сусідній вулиці, колонка. Ульман прискорив крок.

Вода текла тонкою холодною цівкою — Фрідріх пив жадібно, голосно сьорбаючи, і ніяк не міг напитися.

Кирилюк відстебнув парашутні стропи і обдивився довкола. За сотню метрів — рідкий листяний ліс, зовсім недалеко — лінія високовольтної передачі. Зіщулився — коли б трохи лівіше, упав би якраз на дроти…

Ноги грузли в торф’янищі. Петро потяг парашут до невеличкого горбка під лісом. Там було сухіше і, в разі чого, можна заховатися в чагарнику.

Почав складати парашут. Працював швидко і вправно, як учив інструктор. Усміхнувся про себе — такою ж роботою займався і вчора, на підмосковному аеродромі…

Досі Петро лише уявляв собі години приземлення в далекій ворожій Німеччині і кожного разу зовсім по-іншому. Та завжди його охоплювало якесь складне почуття рішучості, зібраності й страху. Це не був той страх, від якого люди полотніють. Усе ж Кирилюк ніяк не міг позбутися чогось важкого, що лежало біля серця і мало не щодня нагадувало про себе. Раніше все було значно простіше: отут поруч з тобою ворог, у тебе нема іншого виходу, і ти, не звертаючи уваги на небезпеку, спокійно робиш усе, аби подолати цього ворога, і, зрештою, звикаєш до цього.

Тепер — багатолюдна столиця, салюти, присвячені перемогам, поруч — милі й рідні чорні очі. А що чекав там? Може, візьмуть першого ж дня і вже ніколи не побачиш Катрусю, не почуєш її голосу, не пройдеш повз оцей сірий височезний будинок, на дасі якого встановлено зенітку.