— Обережніше, обережніше!.. Поставте в кутку, за дверима… Ми ще повернемось і витягнемо гномів на світ!
Кремер знає, що групенфюрер сам не вірить у свої слова, вимовляє їх, аби підігнати есесівців. Але яке йому діло і до фон Вайганга, і до гномів? Він повернув назад і пішов незвично порожньою пахучою алеєю. Сів на лавку і довго сидів, слухаючи дзижчання бджіл. Думав: лише за кілька десятків кілометрів — свої. Там пекло з вогню й заліза, а він слухає, як дзижчать бджоли. Скоро закінчиться війна, солдати повернуться додому і розповідатимуть, як форсували Дніпро, штурмували укріплення на Одері, брали рейхстаг, а він… Цілував руки у фрау Ірми та їздив до Швейцарії — і нікого не цікавитиме, відбив тобі печінки Гельмут чи ні. І чи можна порівняти усе, що зроблено ним, хоча б з однією танковою атакою?
Правда, там, у Центрі, все знають, на все зважують, і Левицький, напевно, похвалить його та скаже, що один висаджений у повітря завод дорівнює чортзна-чому. Він і сам розуміє це. Все ж — це одна справа… А от — тримати в руках автомат і бачити перекошені від жаху обличчя есесівців!..
Карл зітхнув, підвівся. Завтра вранці все скінчиться, і він знову буде. серед своїх. А бджоли дзижчать, потихеньку осипаються пелюстки з яблунь, і пахне медом…
Усе почалося з того, що у фрау Ірми була мігрень, і вона ніяк не могла заснути. Фон Вайганг також не лягав і о другій годині ночі підняв охорону. Єдине, що міг зробити Карл, — відтягти від’їзд до третьої: ще раз уважно перевірив наявність вантажу в усіх машинах.
Групенфюрер запросив його до свого “мерседеса”, та Кремер зайняв місце в першому грузовику. Взяв у фон Вайганга карту, поставив поруч себе автомат із запасними дисками. Сказав:
— Запросіть краще до себе Кларка.
Фон Вайганг охоче погодився: мав намір ближче роззнайомитися з американцем — часи такі, що й цей тип може стати у нагоді.
Головну машину вів ще зовсім молодий штурмман. Певно, звик ганяти свій грузовик, і Карлові весь час доводилося стримувати його.
— Не більше сорока кілометрів! — наказав шоферові, та варто було відвернутися, як стрілка спідометра повзла до шістдесяти. Кремер і так нервував — адже десант мали викинути лише о третій. Хлопцям треба ще подолати вісім кілометрів, щоб вийти на дорогу за Тепліце, — а цей хлопчисько, як на зло, за найменшої нагоди збільшує швидкість.
Коли машина, подолавши підйом, з ревом помчала у долину, наказав:
— Зупиніться, штурмман!
Есесівець зиркнув на нього зверхньо, але виконав наказ. Кремер, не вимовивши й слова, вийшов. Другий грузовик трохи відстав і загальмував через хвилину. Впритул за ним ішов “мерседес” фон Вайганга.
— В чому справа? — стривожено висунувся у вікно групенфюрер.
— Перевіряю, чи не відстав хто, — пояснив Карл.
— В останній машині Дузеншен, і навряд чи слід за нього турбуватись.
— В дорозі все може трапитись…
Кремер постояв ще трохи біля “мерседеса”, дочекався, поки не зупинились усі грузовики, побіг у кінець колони.
— У вас все в порядку, Гуго? — присвітив кишеньковим ліхтариком: їхали, не вмикаючи фар.
— Куди ви так женете? — замість відповіді запитав Дузеншен. — І так темно — не бачиш власного носа…
— Поміняємось водіями, — запропонував Кремер, — мій схильний до автогонок.
Шарфюрер вилаявся крізь зуби.
— Покличте його сюди, — наказав своєму шоферові — літньому вусатому есесману. — А самі поведете головну машину.
Водій невдоволено гмикнув, та заперечувати не посмів.
Тепер їхали зі швидкістю тридцять кілометрів на годину. Грузовики натужно ревли на підйомах, ішли мало не впритул один до одного. На перехрестях Карл зупиняв колону, навмисне довго шукав таблички, що вказували напрямок, кілька разів підходив до “мерседеса” фон Вайганга, уточнюючи незначні деталі маршруту. “Чи встигнуть?” — свердлила мозок думка. Курив сигарету за сигаретою, розмовляв про щось з шофером, насвистував пісеньку, а сам думав: “Чи встигнуть?”
Почався перевал. Перед першим же підйомом їх зупинив патруль. Есесівський офіцер у лискучому плащі довго й ретельна перевіряв документи, зазирав у кожну машину і лише після цього дозволив рушати. Одразу за перевалом знову звернули з основної магістралі, взявши правіше. Тепер вони могли викликати підозру в першого-ліпшого патруля: коли б справді хотіли потрапити до “Альпійської фортеці”, слід було просуватись у напрямку до Праги.
Проїхали ще близько двадцяти кілометрів, залишивши Тепліце збоку. Дорога була безлюдна — лише іноді проминали невеличкі населені пункти. Села здавались вимерлими — жодного вогника й жодної людини. Лише в одному місці їх намагалися зупинити поліцаї, та, побачивши чорні есесівські мундири, швидко підняли шлагбаум.
Читать дальше