Ростислав Самбук - Крах чорних гномів

— Ось воно що, — пожвавішав Карл. — А я думав, чого це тебе аж туди понесло? Ось тут, за Дрезденом, — зручний відрізок шляху…

— Врахуй, — не дав йому договорити Юрій. — Крім усього іншого, там — чехи. Якщо буде важко, допоможуть.

— Я не подумав про це.

— А мені сам бог велів. — Вєтров склав карту, заховав до кишені. — Ми осідлаємо шосе на світанку, коли ви тільки-но виїжджатимете. Для гарантії. Будь у першій машині. За поворотом, на другому кілометрі, влаштуємо завал. Побачиш там попереду дві високі ялини. Коли твоя машина зупиниться, вистрибуй і біжи вперед. Зрозумів?

Кремер кивнув.

— Бажано було б узяти фон Вайганга живим, — мовив похмуро.

— Цього вже не можу гарантувати, — відрізав Вєтров. — Самі на волосинці висимо…

— Дивись мені — на волосинці! — насварився Карл. — Твоє життя зараз знаєш скільки коштує?

— Ніхто так не цінує його, як я сам… — Юрій поклав рацію до невеличкої шкіряної валізи. — Є ще запитання?

Наступного дня Карл помітив, що Дузеншен у присутності фон Вайганга нарешті спорожнив сейф. Сам упакував пухкі папки у металеві ящики. Карл зачекав, поки групенфюрер не пішов, тоді спитав Дузеншена:

— Що це?

Шарфюрер недовірливо покосився на нього.

— Патенти чи креслення? — уточнив Карл.

— Ні те ні інше… Багато будете знати…

— Но! — обірвав Кремер шарфюрера. — Не заговорюйтесь!

Дузеншен зіщулився, пробурмотів щось до себе, та все ж пояснив:

— Секретні документи СД.

Кремер поморщився, наче од зубного болю.

— Киньте цей мотлох у другу машину, — порадив. — Поки що там є місце…

— Ще два тижні тому за такі слова… — почав шарфюрер.

— Два тижні тому я б не вимовив їх, — засміявся Карл. — Я хочу подивитись, як ви через тиждень позбавлятиметесь свого чорного мундира…

Дузеншен одірвався од папок, обличчя його спохмурніло.

— Ви помиляєтесь, Кремере, — не сказав, а витиснув з себе. — Не через тиждень… Післязавтра… Та справа не в мундирі. Ми назавжди залишимось солдатами фюрера!

— Але ви нічого не варті без… — Кремер виразно поворушив великим і вказівним пальцем. — Я беру вас на службу, шарфюрер.

Дузеншен похмуро усміхнувся.

— Я не впевнений у ваших фінансових можливостях. За такі руки, — підвів стиснутий кулак, — комусь доведеться ще багато заплатити.

Карл допоміг йому упакувати папери.

— Тепер — особистий архів фон Вайганга, — нагадав. — Візьміть двох солдатів, я чекатиму на вас у групенфюрера.

Сад квітнув. Дерева, вкриті білою піною, утворювали між флігелем і віллою якийсь мереживний тунель. Гіркувато-солодке повітря здавалося важким і густим. У сонячних променях, що проривалися крізь’ стіну квіту, висіли бджоли.

Кремер поспішав, та не міг не зупинитися біля великої крислатої яблуні, рожево-білої і пахучої. Вона цвіла буйним квітом і немов пишалася ним: товсте вузлувате гілля піднімалось до неба, радіючи пахучій ноші. Карл доторкнувся до гілки, занурив обличчя у квіт, жадібно, наче востаннє, вдихнув терпкий аромат. Щось схвилювало його. Не шаленство квітів і не весняні запахи — він уже встиг звикнути до них, — а якийсь зовсім новий вигляд алеї. Ніяк не міг зрозуміти, в чому справа, і лише біля самісінької вілли зупинився, вражений. І як він одразу не помітив? З алеї прибрали гномів.

Вони стояли біля тераси — два десятки чорних маленьких чоловічків. Високий есесівець підтягував до Цього незвичайного гурту останнього; схопив за ноги і волочив так, що карлик залишав на алеї слід.

Раніше кожний гном завжди вражав Карла неповторним виразом обличчя, тепер же всі вони були схожі один на одного — чорний натовп і кремезний наглядач також у чорному… Ця чорна пляма на тлі білого буяння квітів здавалася раною, вона ще більше підкреслювала хаос навколо вілли.

Під терасою стояв грузовик, всюди валялись газети, якісь ганчірки й вірьовки. А над усім цим стовбичив фон Вайганг, Стояв на терасі в домашній куртці й командував есесівцями.

— Як там у вас? — заклопотано озирнувся на Кремера і, не чекаючи відповіді, загорлав: — Обережно, не кидайте цей ящик! Розіб’єте фарфор!..

Коли солдати нарешті навантажили ящики з фарфором, полегшено зітхнув і обернувся до гномів.

— Шкода, що не можу взяти їх із собою, — поскаржився. — Важкі, для них самих потрібен грузовик…

Вранці Карл слухав радіо і знав, що долю Берліна вже вирішено: радянські війська все ближче підходили до центру міста. Зараз, дивлячись на гномів, він чомусь уявив, як б’є артилерія по рейхстагу, як горять і руйнуються цілі квартали і гинуть, стікаючи кров’ю, люди. А фон Вайгангові наплювати і на будинки, і на людей — тільки б урятувати фарфор та гномів. Кремер з відразою подивився на чорну череду і раптом усвідомив, що саме в цьому хаосі, безпорядку — крах фон Вайганга, і крах безповоротний. Десятки років стояли бронзові карлики в алеї, підкреслюючи добробут, респектабельність і, так би мовити, непохитність родинних устоїв. Вони бачили злети й падіння, тріумфи й поразки, але отак, щоб стягали з навічно уготованих місць і шпурляли в підвал — такого ще не було… А їхній хазяїн метушиться, покрикує: