Ростислав Самбук: Крах чорних гномів

Коли фон Вайганг дотяг свою червону ламану лінію до жирної крапки, якою був позначений маєток, Карл запитав, ніби знічев’я:

— Скільки ви думаєте брати охоронців?

— Двадцяти солдатів, гадаю, вистачить?

— Не всі вони зможуть правильно сприйняти приліт американських літаків. Мені не хотілося б стати свідком небажаних ексцесів…

— Ви пропонуєте зменшити охорону?

— Не треба цього робити, — заперечив Кларк. — За нами вилетять транспортні “юнкерси”. Пілотуватимуть їх льотчики, які добре знають німецьку.

— Це значно полегшує справу! — удав радість Кремер. — Отже, ми виїжджаємо післязавтра о п’ятій ранку і вдень повинні бути на місці. Додайте ще кілька годин на несподівані затримки — викликайте літаки на післязавтрашній вечір. Встигнемо? — глянув на групенфюрера.

— Розрахунок точний, — ствердив той і запитливо втупився в американця. Кларк роздумливо погойдав головою, чомусь скривився, наче Карл бовкнув дурницю, і погодився. Кремерові не хотілося залишати його з фон Вайгангом наодинці — запропонував:

— Чи не хоче містер Кларк ознайомитись з підготовкою до евакуації?

Американець швидко підхопився.

— З вашого дозволу… — ледь помітно вклонився групенфюрерові і, не чекаючи згоди, попрошкував до дверей.

В саду він затримав Карла. Мовив хутко, наче боявся, що Кремер не дасть йому договорити:

— Мені відомо: у вас там для блізиру є декілька картин. Якщо зможете підкинути мені парочку старих майстрів, я допоможу вам тихо реалізувати двоє—троє полотен. Неофіційно, так би мовити… — зиркнув на Кремера уважним, заскленим проти сонця оком.

— А ви мені починаєте подобатись, шановний містере Кларк! — узяв його під руку Кремер. — Ми зможемо на цьому заробити. Але жодного слова фон Вайгангові.

Американець шморгнув носом.

— Я не бажаю ділитися з ним прибутками. То ми зараз подивимося картини?

— Не треба привертати до себе увагу! — зневажливо поплескав американця по плечі Кремер. — Це ми зробимо увечері.

— Вам видніше… — без ентузіазму погодився той. — Але ж до вечора мені слід зв’язатися з Берном.

Карл відломив хворостинку, хвисьнув по вибіленому вапном стовбуру яблуні. “А якщо?.. — махнула думка. — Одразу можна вбити двох зайців…”

— Вам потрібно до міста? — запитав. — Я можу вас підкинути…

Так, це буде найкраще. Не треба шукати приводу для поїздки, і Вєтров розмовлятиме з Центром майже тоді ж, коли Кларк викликатиме Берн.

Поки заправляли автомобіль, Кремер зазирнув у флігель і подзвонив Юрієві. Швидко довіз Кларка до міста, проминув Альтштадт, виїхав на околицю. Сірий “опель” Вєтрова вже стояв на узбіччі. Кремер зменшив швидкість — “опель” рвонув з місця і обігнав його. Карл зупинив свій автомобіль, постояв кілька хвилин і, не помітивши нічого підозрілого, рушив навздогін Вєтрову.

Дізнавшись, у чому справа, Юрій протяжно свиснув.

— То скільки охорони? — перепитав. — Двадцятеро? Самим не упоратись…

Карл розклав на сидінні карту, накреслив маршрут.

— Маєток фон Вайганга на схід від Карлсбада, — показав. — Курс на Судети, в район Тепліце. Весь час малими дорогами. Це нам на руку…

— Гадаєш, осідлати шосе і…

— А ти ще не зрозумів?

— Значить, так… — Вєтров скинув капелюха, поліз до потилиці. — Зараз я зв’язуюся з Центром, викликаю десант. Зустрічаю хлопців, і ріжемо вам дорогу за Тепліце. Ось тут гірська річка, праворуч — прямовисна стіна, ліворуч — урвище. І так — чотири кілометри. Дорога вузька, не те що грузовик, мій “опель” не розвернеться. Місце глухе, до найближчого села п’ять — шість кілометрів. Зручно в усіх відношеннях.

— У мене нема інших пропозицій, — визнав Карл. — Ні кращих, ні гірших.

— Отже, рушаєте на світанку післязавтра? — ще раз уточнив Вєтров.

— Так вирішено.

Юрій поліз до багажника, дістав рацію. В навушниках кругле обличчя його здавалося ще ширшим і добродушнішим. Відстукуючи ключем, смішно ворушив губами — зовсім як школяр, що розв’язує складну арифметичну задачу.

— Амба! — клацнув нарешті вимикачем. — Тобі привіт од Левицького. Десант буде. О третій ночі, за вісім кілометрів од місця нашої з вами зустрічі.

— Слухай, — запитав його раптом Карл, — звідки ти все це знаєш?

— Що? — не зрозумів Юрій.

— Ну, що річка біля шосе, прямовисна стіна над нею і де висаджуватись десантові?..

— Дивно! — ляснув його по спині Вєтров. — Неподалеку ж моя база. Я ж тобі казав про будиночок у лісі… Де “відпочивав” Ганс Кремер…