Юрій Щербак - Час смертохристів. Міражі 2077

Нарешті двоє вартових виштовхали з дверей комендатури отця Івана. Смертохристи заздалегідь заготували для священика стандартне Т-подібне розп'яття з пластику, бо майже всі дерева в місті були зрубані населенням, яке почало готуватися до зими. На таких пластикових розп'яттях завис не один воскресохрист.

З матюками і гигиканням оточивши отця Івана і прив'язавши до його спини розп'яття, смертохристи погнали священика повз Солом'янське кладовище. Отець Іван не почував ні болю, ні холоду: тут, на Солом'янському кладовищі, колись були поховані його прадіди, але у двадцятих роках XXI століття на їхніх кістках побудували будинок для престарілих офіцерів ДерВару. Ветерани поліції і жандармерії могли насолодитися затишком парку і спогадами про те, що один англійський журналіст влучно назвав «The Golden Era of Bribe» (книга була присвячена історії української поліції).

«Невже мої прадіди, священики з роду в рід, не зможуть зустріти Друге Пришестя, бо кісток їхніх уже немає?» — думав отець Іван, тягнучи на собі розп'яття, хоча й не таке важке, як дерев'яне, але холодне і слизьке. Воно зсувалося зі спини, за що смертохристи Сансизбаєва нагороджували священика ударами батога.

Турецькі вартові у теплих дощовиках і гумових чоботах не втручалися в дії невірних дикунів, шануючи місцеві звичаї, і байдуже крокували обіч дивної процесії. На вулицях майже нікого не було, а випадкові перехожі, побачивши опричників, тікали у під'їзди. Один з них зробив відеозапис процесії на геджет, зняв крупним планом обличчя отця Івана, на голову якого один із смертохристів, сміючись, надів вінець з колючого дроту. Струмені дощу змивали з чола отця Івана кров, у погляді світилися страждання і якась нелюдська впертість — донести свій хрест до кінця. Кілька вбого одягнених жінок у хустках приєдналися до процесії, незважаючи на погрози опричників. Сансизбаєв у червоній мантії з водонепроникного матеріалу йшов трохи осторонь своєї вовчої зграї, проклинаючи генерала Мохамад-бека, який демонстративно ігнорував його, не призначивши головою цивільної окупаційної адміністрації Чорної Орди, не надавши Сансизбаєву екскаватори і бульдозери, необхідні для спорудження могили-мавзолею Христа. «Невже Мохамад-бек — таємний агент юдо-християн та ізраїльських сіоністів, яким вигідно зберігати міф про смерть і воскресіння Христа в Єрусалимі? На кого працює ця хитра йорданська бестія?» — думав Сансизбаєв, відчуваючи біль у голові: починався гіпертонічний криз, спричинений холоднечею і приниженням, що його спізнав він, стоячи перед будинком військової комендатури. Як довго ще йти? Може, застрелити цього брудного попа тут, і, викликавши з Лаври броньований «Мерседес», поїхати туди, де теплі покої, де можна добре випити і поїсти?

Але в ім'я великого вчення смертохристів відкинув цю спокусливу думку.

Нарешті вони, оминувши з лівого боку золотий палац Батий-граду, пройшовши повз замасковані на горі батареї ракетних комплексів «Град», спрямовані на місто, вийшли на невеличку галявину над урвищем, з якої в погожі дні відкривалася велична панорама на Київ-West. Зараз місто було вкрите сирою імлою. Ковзаючись на мокрій глині, проклинаючи все на світі, бо скінчився самогон, Воїни Світла викопали яму, щоб поставити туди розп'яття. їм остошизділа ця тягомотина з попом, який байдуже, наче сторонній спостерігач, стояв збоку. До отця Івана наблизились жінки, які, плачучи, цілували йому руки і просили благословити їх. Вартові не заважали жінкам.

До отця Івана підійшов Сансизбаєв, гарикнувши на жінок так, що вони розбіглися по кущах.

— Ти сам вибрав собі смерть, — немовби виправдовуючись, мовив Верховний Магістр.

— Не я, а Христос мені цю долю вибрав, — заперечив Іван.

— Але ж ти смерті не боїшся, бо ти воскреснеш, — знущально продовжував Сансизбаєв.

По лицю отця Івана стікали струмені дощу. А може, сльози?

— Христос воскресне, — перехрестився Іван і попрохав: — Відійди, Антихристе, дай помолитися.

— Твій Христос помер, і ти помреш, як собака. Там нічого не буде, крім темряви, — вигукував, відходячи від отця Івана Сансизбаєв, почуваючи себе безсилим, безнадійно хворим і нікому не потрібним.

— Кінчайте, — наказав він опричникам, які зраділи, що невдовзі все скінчиться, і накинулися на отця Івана, здерли з нього верхню одіж, поклали спиною на холодне розп'яття і спробували цвяхами прибити руки і ноги своєї жертви, але пластик не піддавався цвяхам, тільки даремно дірки пробили в зап'ястях. Тоді прикрутили руки і ноги колючим дротом. Отець Іван скрикував, втрачаючи на мить свідомість, але потім знову приходив до тями.