Юліан Семенов: Аукціон

Цей «виученик» Чистякова (теж мені, академік!) взагалі не малює з натури. Якщо попросить кого руку витягти, то п’ять хвилин поводить вуглиною по полотну — і все, спасибі, більше не треба! А ми, поборники прекрасного, мріємо побачити на вернісажах труд, правду, натуру, а не плоди уяви естета. Так вони бозна-що навигадують, а нам дивитися! Я ніяк не можу збагнути, чому Академія терпить усе це! Видно, як завжди на Русі, скрізь панує обман! Не міг же Його Високість Великий Князь Володимир дозволити таке! Не міг! Користуючись тим, що Є. В. зайнятий справами государевими, часу для перегляду всього, що малюють тепер, у нього немає, користуючись добротою його, брехню підносить в абсолют нашого культурного життя. Коли я написав листа в Академію графу Толстому, відповідь надійшла дуже для мене прикра, мовляв, зважимо на це, вдячні, а висновків ніяких!

Я готую невеличку замітку (але, признаюсь, досить дошкульну) про те чуже, що несе в наше мистецтво Врубель та іже з ним. Коли вчасно не поставити на їхньому шляху загату, не заборонити гнилизні торкатися до святого храму творчості, Бог знає, яка біда жде нас, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу…

А втім, благовидий Верещагін, далекий від застілля й Бахуса, цілком, здавалося б, росіянин (якщо тільки немає в ньому татарви), примудрився звести такий наклеп на Русь та її доблесне воїнство своїм «шипкінським» паскудством, що зовсім не дивує знущання Врубеля з православних святих Києва.

Просто якийсь бомбардирський залп проти традицій мистецтва та устоїв нашої Православної моралі.

Дай, боже, довгого життя Рятівникові й Заступникові Побєдоносцеву, без нього тьма нависне над Росією, розпуста й гріх.

Він люб’язно відповів на мого листа. Ідею коротких заміток проти декадентів, таких як Врубель, гаряче підтримав, зазначивши, що всепрощення лише тоді можливе, коли нема пощади духовній немочі.

Думаю, Врубель поморщиться після моїх коротких заміток. Дуже пихатий, має гонор ляха, вони сатаніють, коли проти шерсті гладиш… Безгрішшя він легко пере-і носить, про дім не дбає, пурхає по життю, веселий, компанійський, улюбленець «товариства», але мій удар, гадаю, запам’ятає надовго. Він це заслужив! Такі удари ламали людей міцніших, ніж він. Підкоситься… Я ж незлобливий. Ви це знаєте, мені, признаюсь, навіть жаль його, по-людськи жаль, але ж істина дорожча!

Лишаюся, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу, Вашим покірним слугою

Гаврило Іванов-Дагрель

P. S. Низький уклін Вам від моєї Тетяни, вона в захваті від Ваших останніх статей у Московській періодичній пресі, а також рецензій у Суворіна в «Новом времени». Кланяються Арсюша, Мишко, Федя та Ларіоша.

P. P. S. Я маю намір послати листи старцям в Академію, тим, кому ненависне все, що ненависне Вам і мені. Нехай вийдуть із своїх ательє, подивляться власними очима, що й хто піднімає в живописі голос і голову. Гадаю, це спонукає їх діяти. До їхньої думки Є. В. прислухається, я абсолютно в цьому впевнений».

Прочитавши копію чергового перехоплення телефонної розмови Степанова з князем, Джос Фол відправився в службову бібліотеку, підійшов до улюбленої полиці, де стояли довідники «хто є хто», взяв енциклопедичний словник, виданий у Москві, відкрив двісті двадцять п’яту сторінку й уважно прочитав замітку про Врубеля, Михайла Олександровича, 1856 року народження, російського живописця, твори якого позначені декоративністю й драматичною напруженістю колориту, «кристалічною» чіткістю, конструктивністю малюнка; тяжів до символіко-філософського узагальнення образів, які часто набували трагічного забарвлення… Ілюстрував «Демона», зробив розписи Кирилівської церкви в Києві; твори прикладного мистецтва близькі до стилю «модерн»…

Фол не полінився відкрити вісімсот двадцять восьму сторінку того ж енциклопедичного словника й подивився пояснення слова «модерн»: цей стильовий напрям був типовий для європейського й американського мистецтва кінця минулого — початку нинішнього століття… Намагаючись подолати еклектизм буржуазної художньої культури, «модерн» використав нові технічно-конструктивні засоби й вільне планування незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель, усі елементи яких підпорядковувались єдиному орнаментальному ритму й образно-символічному задумові (X. ван де Велде в Бельгії, Й. Ольбріх в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч. Р. Макінтош у Шотландії, Ф. О. Шехтель у Росії). Образотворчому й декоративному мистецтву «модерністів» притаманна поетика символізму, декоративний ритм гнучких плавних ліній, стилізований, рослинний узор…