Юліан Семенов - Аукціон

Однак Іванова баба щосуботи ходила до церкви просити милостині, щоб люди бачили її страждання, а Іван вже тоді був інженер-майором, кожного місяця посилав у село гроші, хату їй відремонтував, курей і козу купив, однак баба перед усіма вдавала з себе страдницю, а радість, — що онук людиною став, — приховувала; від пристріту, чи що, спитав її Іван; ні, відповіла баба. Він — терпів і нам велів, страждання — угодне, а радість — гріховна, так нас батюшка в церковно-приходській учив, а батюшка лихого не скаже.

… Об одинадцятій подзвонили з редакції; Ігор став членом колегії, вів закордонний відділ, попросив написати про Нікарагуа.

— Треба було б у номер, — сказав він. — У Сан-Хосе вибухнула бомба, угробило чоловік сорок, і зрадника Пастору, кажуть, поранило. Ну а «Свобода», ясна річ, покотила бочку на Манагуа… Так от, Пастору не поранило, це був спектакль, добре поставлений спектакль із трупами, Пастора віддав своїх, тих, мабуть, які вирішили від нього піти, Сценарій старий, обкатаний, ти був і в Коста-Ріці, і в Нікарагуа, напиши, старик, матеріал у номер, га?!

— У номер не встигну, — відповів Степанов, — а завтра зроблю, треба ж підняти матеріали, як-не-як Пастора був «команданте зеро». Робити нарис просто так, аби відписатися — нема смислу, народ у Манагуа дуже хороший, діло чисте, тут треба копнути проблему зрадництва, Пастора не зразу ж відійшов, він спочатку був разом з усіма, а потім вирішив, що його обійшли почестями, тім’ячко слави не витримало; шлях до термідора починається в той день і годину, коли один з учасників руху вважає, що його обійшли оваціями, і замість займенника «ми» весь час чує в собі гучне «я»…

Ігор усміхнувся:

— Ти що, проти принципу вияву індивідуальності?

— Навпаки, за. Чим індивідуальніше кожне «я», тим міцніше суспільство.

— Тобто «ми», — зробив висновок Ігор. — Спасибі, старик, завтра чекаю коментаря.

— Добре… А ти поговори із хлопцями з відділу нарису, нехай подумають над тим страшним звертанням, яке народилося, — «мужчина» й «жінка».

— То напиши сам! Вони з радістю надрукують, он Солоухін пропонував відновити «добродія» з «добродійкою».

— Між іншим, я за… Ти, до речі, Астаф’єва читав?

— Що саме?

— Його публіцистику. «Сміття під сходами».

— Читав.

— Здорово! В моєму прагматичному черепі також визріла стаття — йому в фавору — про численні ідіотські «не можна», страшні тим, що крадуть у нас головне багатство суспільства — час. Чому оформляти купівлю машини повинен я сам і витрачати на це день, який належить державі, замість того, щоб доручити це юристові чи нотаріусу, оплативши послугу за встановленим прейскурантом? Чому не поставити ще тисячу бензоколонок, щоб люди не гаяли в черзі годин, які знову ж таки належать державі? Чому не передати перші поверхи під кафе, закусочні, бари, чайні, трактири, щоб люди не вистоювали в чергах по кілька годин, аби потрапити до ресторану чи кафе, а нещасливці, яким так і не дісталося місця, не йшли у підворіття — гуляти ? Хто заважає, — порушуючи державну постанову, — давати трудящим землю в оренду? Адже й від торгу менше вимагатимуть, та й у суботу і в неділю люди при ділі , а не на дивані чи в дворі — при « козлі »! Чому немає посередницьких контор, які допомогли б мені придбати потрібну книжку, зробити ремонт квартири, побудувати будиночок на садовій ділянці, здати на комісію автомобіль? Це ж економія мільйонів годин, а кожна година має свою товарну вартість, втрата її — непоправна річ.

— Купую тему, — зітхнув Ігор. — На пні. Готовий доповісти завтра на редколегії. Як називатиметься матеріал? «Удар по рідному нехлюйству»? Чи «Реанімація рідного «тягти й не пускати»? Подумай над заголовком, щоб не дуже наших ретроградів лякати.

О пів на дванадцяту подзвонила мама.

— Мене дуже непокоїть Лис, — вказала вона сердитим голосом; «Лисом» називала молодшу доньку Степанова. — Ось-ось почнуться екзамени, а вона зовсім запустила фізику.

— Мамочко, але ж в акторському училищі фізика не потрібна.

— Ти помиляєшся. Фізика дисциплінує… Надя їй у всьому потурає. А все через те, що ви живете окремо, Дмитре…

— Ну й що ж ти пропонуєш?

— У мене стенокардія. В лікарню треба…

Господи, подумав він, як мама любить лікуватися! Во» на завжди вигадувала собі хвороби; спочатку була бронхіальна астма, і лікував її наприкінці тридцятих відомий іспанський професор Баніфасі, втік од Франко, жив у Москві, великий був лікар; потім мама довго перевіряла печінку й шлунок, їй здавалося, що в неї виразка. Коли діагноз не підтвердився, зажурилась. І як подобрішала на старості! Стала схожою на бабусю Дуню, така ж променистоока, пригощати любить на маленьких чайних блюдечках; цього не викоріниш у нечорноземній Росії, — подавати їжу на маленьких блюдечках: це, мабуть, від традиційних злиднів; козаки кладуть їжу на великі тарілки, Ставрополля й Кубань простір люблять. Хоча Василь Савелійович правду каже, що на маленьку тарілочку можна двічі покласти, диви, як хитро!