Юліан Семенов - Аукціон

— Я люблю темну гру. тільки в покері, Юджин. Я справді цікавлюся російським художником Врубелем, його листами, покровителями, колекціонерами, тим, як ставляться до нього в світі живописців…

— Дивний інтерес… До дивного художника… Це російський Ван Гог. Природжена маніакальність; родова травма або ж погана спадковість… На аукціонах іде досить добре… Хоч, на мій погляд, барви в нього трохи дивовижні, як у людини, яка може кричати, але від страху втратила голос… Розміри його живопису вражають, але в полотнах є якась нервовість… Дуже подобалося сімейству Клайфердів, він наш, а дружина його чи то з Києва, чи то з Москви. Вони скуповували його полотна в Парижі та Женеві. Здається, це було в сімдесят третьому чи п’ятому році, можу помилитись, ціна була немала, але й не така велика, як на Пікассо. Приблизно вісім тисяч доларів для продажу. Торги дійшли до п’ятнадцяти, не більше. Так, п’ятнадцять, Клайферди заплатили п’ятнадцять, я одержав цю інформацію від Саймонза, він тоді ставив на російський живопис, хотів зібрати колекцію для Штатів.

— Колекцію лише російського живопису?

— Так.

— Резон?

— Якийсь фонд, з тих, що працюють на Центральне розвідувальне управління, обіцяв йому підтримку. Мабуть, політична акція, ставка на скривджених і гнаних у Росії…

— Чому ж він не купив Врубеля?

— Саймонз не зміг купити не тільки Врубеля, а й Реріха, Пастернака-батька, Малявіна… Все-таки фонд — це фонд, а банк Клайферда має великі можливості, коли йдеться про те, щоб придбати картини, в яких зацікавлена мадам…

— А як цінять Врубеля в Росії?

— Джос, я нічого не знаю про цю країну, крім того, що там правлять комуністи… Намагався почати бізнес з їхніми художниками, які виїхали на Захід, але нічого з цього не вийшло.

— Чому?

— Дивні люди… А взагалі ви знаєте, як ми створюємо художника?

— Ні.

— Поясню. Ви, як дипломат, що займався питаннями культури, повинні зрозуміти систему творення імен у мистецтві… Отже, мені повідомляють: у якомусь там місті з’явився талановитий, молодий — неодмінно молодий — чи, в найгіршому разі, зовсім не пристосований до життя художник. Звичайно, в нього ніхто нічого не купує, немає грошей на квартиру, на фарби, на полотно і на аборт супутниці життя.

— Якщо талановитий, чому ж не купують?

— Про те, наскільки він талановитий, мені скажуть експерти, які займаються ситуацією на ринку. Коли мене переконають, що кон’юнктура на нашу користь, я розмовлятиму з людьми преси. Потім почну зондувати моїх клієнтів із світу великого бізнесу, що споруджують нові будинки й хочуть мати свій живопис. І лише після цього я викличу художника й запропоную йому договір: я наймаю тобі, молодий Рубенс, ательє, плачу за страховку, фарби, полотно, електрику, воду, телефон, їжу, а ти за це віддаєш мені свій живопис… Весь, цілком. Якщо він погодиться, — а він погодиться, бо безвихідність життєвої ситуації штовхає на все, — ми оформимо наші стосунки в юриста, строком на три роки, не менше, мені це обійдеться в тисячу двісті доларів на місяць, талант вартий того, сорок три тисячі двісті доларів за три роки і плюс ще тисяч десять пресі й не менше двадцяти — телебаченню…

— Для реклами?

— Звичайно… І кілька тисяч на організацію чуток про нового генія. До речі, найефективніше в рекламі, — саме це, хоч коштує дешевше за все інше.

— А як ви організовуєте ці чутки?

— Дуже просто… Влаштовую коктейль з нагоди приїзду до Вашінгтона великого іспанського вченого, зведеного брата Сальвадора Далі…

— Але в Далі немає зведеного брата…

— Спасибі, що уточнили, я знаю це краще за вас… Наймається іспанець, хтось із старих акторів, його показують запрошеним меценатам, він каже, що Сальвадор у захваті від мого підопічного, геній, потім його швиденько напувають віскі й ведуть відпочивати в готель, а мої співробітники починають видавати таємницю цього молодого генія, який от-от завоює Європу; якісно новий стиль; треба купувати, поки не роздули цін до рівня шагаловських; «старий чорт — тобто я — нікому його не показує, береже, хоче зробити бізнес»… Кульку пущено. Мені починають дзвонити. Я відхрещуюсь, кажу, що мова йде про людину, яку ще треба випробувати на вернісажі, немає сенсу продавати товар, не оцінений пресою й експертами, одним словом, темню … Але інтерес уже виявлено… Чутка обростає м’ясом, настає час влаштувати вернісаж і організувати три статті: одну розгромну — «хуліганство від мистецтва», другу захоплену — «старий ірландець знову відкрив талант, ціни неймовірні, за дуже приблизними підрахунками картина розміром сімдесят сантиметрів на сорок п’ять іде за десять тисяч», і третю, найголовнішу, де буде сказано, що шарахання з однієї крайності в другу чуже вільному суспільству, воно притаманне тоталітарним режимам, ми не повинні ні захвалювати, ні ганьбити надмірно, однак, — заради об’єктивності, варто зазначити, що новий художник, звичайно, через два-три роки стане оздобою найкращих музеїв світу, тому, мабуть, слід чекати торгів на його полотна для найпрестижніших колекцій, потім буде пізно, все розійдеться по приватних зібраннях. Це — мій пасаж, як розумієте; б’є без програшу. Десять банкірів, які куплять картини нового генія, повернуть мені з лишком усе, що я витратив на нього за три роки… Кілька років він буде моїм, потім випурхне з рук, хай йому бог помагає… Генія створено, хай живе геній! Мене він більше не цікавить, бізнес закінчено, на вкладену одиницю капіталу я одержав значно більше, ніж п’ять процентів, а за Марксом навіть це надприбуток…