Вольфганг Шрайєр: П'ять життів доктора Гундлаха

Міжнародний аеропорт Ілопанго лежав, ніби в ранковому сні. Це був єдиний державний аеродром країни, яка не мала внутрішнього повітряного зв'язку. Неподалік злітно-посадочної смуги Гундлах помітив військові машини — легкі бойові вертольоти й літаки-винищувачі типу «Магістр» з Франції, носова частина в них була закопчена пороховим димом бортової зброї. Та незважаючи на це, загальна картина аеропорту справляла враження сільської місцевості, якщо не брати до уваги ще радарної установки, а також блиску скла й алюмінію в залах митниці; це була візитка його фірми.

На Гундлаха вже чекав Гертель — ще зовсім молодий керівник транспортного відділу філіалу Дорпмюллера. Маленький, вертлявий Гертель був убраний, як на весілля. Він сказав, що візи тут не вимагають, рідко коли контролюють багаж, навіть довідок про щеплення віспи не треба; штамп у паспорті дає дозвіл на три місяці перебування в країні. А хто прилітає приватним літаком, того вважають значною персоною й майже не турбують. Всі формальності Гертель уже залагодив.

— Ви довго чекаєте мене?

— З пів на шосту ранку, пане Гундлах. З дев'ятої вечора до п'ятої ранку — комендантська година. — На стоянці за аеропортом Гертель, не перестаючи балакати, кілька разів озирнувся. — Доктор Зайтц чекав на вас іще вчора, він думав, ви прибудете «Іберією» з Мадріда. Але на той рейс ви, мабуть, не встигли. В місті досить спокійно. Ми замовили для вас номер у «Каміно Реалі», там вам буде добре, першокласний готель.

— Спочатку поїдемо до філії, — сказав Гундлах. Вже на широкій чотирисмужній автостраді Гертель сказав:

— Тут усього п'ятнадцять кілометрів, але часто бувають перевірки. — Він подивився в дзеркало заднього виду. — Ліворуч проминули славетне озеро Ілопанго. Колись це був величезний кратер, діаметром чотирнадцять кілометрів… — Гертель прокашлявся, очевидно, щоб подавити тремтіння, яке з'явилось у голосі. — Наприкінці дощового сезону тут здебільшого буває один-два поштовхи землетрусу, епіцентр — точно посеред озера.

— Вас непокоїть це озеро?

— А чому ви про це питаєте? — запитанням на запитання відповів Гертель.

— Бо ви ввесь час озираєтеся.

— Просто мені здалось, ніби хтось учепився за нами. Якийсь жовтий «датсун».

— Заспокойтеся.

— Мені тільки здалось. Тут на таке звертають увагу, — пояснив Гертель.

— Ми з вами не такі й важливі персони, — вів далі Гундлах. Назустріч уже насувалося місто, хаотичне громаддя з мільйонним населенням. Місто було праворуч, воно тулилось до підніжжя гори, яка теж вивершувалася кратером вулкана. — А це дуже незручно — комендантська година?

— Та ми вже пристосовуємося. Сальвадорці — народ імпульсивний, розумієте, їм легше звикнути. За кілька дрібних монет сальвадорець вам з радістю танцюватиме на вулкані. Такі спектаклі-ревю на роликах ви можете побачити навіть у вашому готелі або в сусідньому «Шератоні», щоправда, треба мати спеціальні перепустки. Після ревю — всілякі напої, закуски, танці й суботнє шоу, ночівля, потім чудовий сніданок з шампанським.

— Business as usual? [1] Бізнес, як завжди, насамперед? (Англ.)

— Саме так, пане доктор. Та й найстаріше ремесло квітне. На повну потужність працюють розважальні заклади «Гваделупа» в кварталі Сан-Маркос і «Глорія» неподалік «Шератона». Але не вночі, як раніше, а тільки опівдні, до комендантської години. Клієнти «Глорії», якщо беруть таксі, то кажуть водіям, щоб везли їх до «Сінаю». А «Сінай» — це похоронна контора, розташована якраз навпроти, отже, одночасно й там створюється кон'юнктура.

— Дякую за інформацію, але я хотів би почути щось нове про Дорпмюллера.

— На жаль, я не можу випереджати пана доктора Зайтца.

Виходячи з машини, Гундлах помітив позаду, кроків за п'ятдесят, жовтий лімузин марки «датсун», який теж завертав на стоянку. Гундлах нічого не сказав, навіщо зайвий раз лякати Гертеля, котрий намагався видати себе за бувалого в бувальцях, хлопець і так занадто знервований і переляканий. Філія Рейнського промислового концерну, ніби магазин косметичних товарів, містилася на елегантному бульварі де лос Ероес, займаючи цілий поверх висотного будинку. Але доктора Зайтца, начальника канцелярії Дорпмюллера й другої особи філії, ще не було.

Було ще десь біля восьмої години. Секретарка Зайтца, яка теж тільки-но прийшла, зварила для Гундлаха каву. її звали Люцією Біндінг.

— Адже ніхто не знав, коли саме ви прибудете, — ніби вибачаючись, сказала вона, набираючи телефон шефа. Вона мала років тридцять; досить приємна собою, її волосся було зв'язане на потилиці акуратним вузликом, проте Гундлах до такого типу жінок був байдужий. Як завжди в таких випадках, ніби мимоволі, він відразу прикинув, скільки приємних хвилин і радості могла б принести йому ця жінка; результат на цей раз дорівнював нулю.