Віктор Тимченко - Ключ від чужого замка

— Це Рудий Філ, працює у Франції з 1976 року, американець французького походження. Один із потенційних наступників керівника резидентури…

— Я боюся їх… — Жаннетт вичавлювала кожне слово з таким зусиллям, наче вона тільки вчора взагалі навчилася говорити. — Вони…

— Це помилка. — Ліно наче чекав цієї фрази. — Боятися вам треба доки тільки ви знаєте все. Як тільки про це знатиму я, то боятися нам треба буде удвох. Але коли про це дізнається двадцять чи тридцять тисяч, то боятися треба буде їм. Це аксіома. І чим швидше ви позбудетеся своєї монополії на знання, тим безпечніше, почуватимете себе — монополія справді страшна штука.

— І у вас є контракт із видавництвом на мої мемуари?

— Якби я вчора підписав контракт, то це означало б, що позавчора ви дали згоду, і це зробило б дуже проблематичною нашу сьогоднішню зустріч.

— Навіщо це вам?

— Я люблю ризикувати. Але ризик тим менший, чим швидше ми заладнаємо справу. А коли книжка ляже у видавництві, то нам вже не треба буде нічого боятися. А навіщо?.. Я журналіст, мені потрібні не лише гроші, мені потрібне ще й ім'я. До того ж це ім'я мені хочеться зробити на чесній справі.

— А якщо я не захочу нічим з вами ділитися, а все зроблю сама?

— Спробуйте. Писання не така вже й складна річ, щоб вам її не опанувати. Але тут все ж таки потрібні певні навички. Я вмію робити це швидше. А нам, повірте мені, потрібен темп. Треба добігти до окопу хоча б на мить раніше, ніж полетять кулі. І зрозумійте, як тільки ви вставите перший аркуш в друкарську машинку, вважайте, що годинник пущено. Ви самі можете просто не встигнути…

Ліно глянув на годинник.

— За три хвилини Руан. Там я вийду. Поки що за вами, крім мене, ніхто не стежить — я перевіряв це не раз. Думайте сьогодні до кінця дня і коли надумаєте дати згоду, то ввечері обов'язково подзвоніть ось по цьому телефону. Вам відповість жіночий голос. Привітайтесь і, нічого не розпитуючи, скажіть, що помилилися номером. Тоді завтра ж я вас неодмінно знайду у Дьєпі.

Поїзд стишив хід. Ліно підвівся, захопив із собою якусь незугарну сумку і вже у дверях промовив:

— Тільки боронь боже розповісти комусь про нашу, розмову. Боронь боже…

… Пізно вночі в Роберовій кімнаті дзеленькнув телефон. Він розплющив очі, намацав трубку.

Голос Жаннетт тремтів, але те, що вона подзвонила, принесло йому радість.

— Як доїхала? Де влаштувалася?

— Це все неважливо. Я хочу спитати, як ти ставишся до мохів та лишайників?

— Яких мохів? — Робер лайнувся подумки за те, що спросоння не може второпати суті запитання.

— Тих, що, відмираючи, утворюють гумус, на якому потім ростиме інший лишайник.

— Якщо це тебе хвилює, то я добре ставлюся до лишайників і з такою ж повагою до мохів, але…

— Я так і думала, — Жаннетт говорила твердо, впевнено. Відтоді як вона повернулася, Робер не чув у неї подібних інтонацій.

— А я цілий день про них думаю, і чимдалі — вони викликають у мене все більшу відразу.

— Люба, я не зовсім розумію…

— Так, я дещо плутано говорю, але мені хотілося почути твою думку. — Голос у трубці задрижав, запанувала мовчанка. А по паузі Робер знову почув впевнений, ба, навіть веселий голос: — У мене є для тебе новина. Відгадай яка!

— Жаннетт, зараз на моєму годиннику пів на третю і…

— Гаразд, сама скажу: мені замовили мемуари…

Робера мов пружиною підкинуло на ліжку.

— Які мемуари? Ти збожеволіла! І не думай!

— Я все добре обміркувала і вже дала згоду. Все буде гаразд. Мені сказали, що треба протриматися всього лиш днів десять. На добраніч, мій любий… Все буде чудово.

Філове обличчя було настільки серйозним, що воно виглядало маскою, на якій маляр-підмайстер намалював ластовиння і задерикуватий кирпатий ніс. Його співрозмовник, кремезний з міцною статурою чоловік, поруч з Філом міг би виглядати просто красенем, якби не темні фіолетові кола під очима, що світилися божевільним блиском. Здоровань раз по раз схоплювався з місця, кидався з кутка в. куток невеличкого затишного кабінету, але тут же сідав у м'яке крісло, щоб за мить скочити.

Філ неквапом підвівся, дістав з бара відкорковану пляшку і наповнив чарки — гостеві й собі:

— Тобі варто трохи зігрітися, Робер, ти кепсько виглядаєш… — Він посунув чарку здорованю. — Сядь випий, і за хвилину в тебе поліпшиться настрій, а після другої життя здаватиметься не таким вже й поганим, принаймні не гіршим, ніж досі.