Віктор Тимченко - Ключ від чужого замка

І навіть ЦРУ, як здалося тоді Мітчелові, зовсім втратило здоровий глузд.

Він, Мітчел, теж був тоді на вістрі подій, його вважали навіть «лівим», за ним йшли його однолітки і горланили: «Геть диктатуру капіталу! Прагнемо свободи від грошей і буржуазної моральності! Хай править нами любов!» Саме тоді до нього підійшов один дивак і спитав: «А що вам треба для того, щоб правила любов?» 1 Мітчел, не вагаючись, відповів: «Свобода». — «А що вам потрібно для свободи?» — не вгавав дивак. Мітчел змушений був вперше замислитися, а подумавши, сказав: «Гроші». Чоловік засміявся: «Значить, для того, щоб мати свободу від грошей, треба мати перш за все гроші, я правильно тебе зрозумів?» — «Це лише попервах, — сказав йому Мітчел, — поки ми організуємо наш клуб необмеженої свободи, а тоді вже обійдемося без них». — «Мені подобається твоя ідея, — сказав дивак, — я її купую. Завтра ти одержиш гроші».

Це було схоже на казку, але це було саме так. Вони організували клуб, котрий зажив собі слави найпопулярнішого в усьому студентському містечку…

Тільки згодом Мітчел зрозумів, навіщо добродіям з Ленглі потрібні були студенти. Через два місяці клуб забув «ліві» гасла, а через півроку головною свободою, до якої вони прагнули, залишилася свобода спати з ким попало. Це сталося так непомітно навіть для Мітчела, що довелося лише розводити руками. І тільки той чоловік, що колись підійшов до Мітчела, посміювався: клуб став тим центром бунтарського студентства, котрий легко було контролювати, спрямовуючи в потрібне русло несподівані «вивихи» юних: замість демократизації освіти — вечір поп-музики, замість дискусії про роль інтелігенції в суспільстві — порнофільм, замість демонстрації — бійка з поліцією… Клуб став клапаном, через який виходила зайва пара з перегрітих студентських голів.

А коли хвиля студентського невдоволення пішла на спад, поменшало грошей, на які влаштовувалися концерти… Але Мітчела не забули, зустрічалися з ним, давали завдання — більші, менші. Спочатку це інтригувало своєю таємничістю, загадковістю, навіть романтичністю, а потім стало звичкою, другою роботою.

Була ще одна причина, і Мітчел не боявся її собі назвати: можливість одержувати додаткові гроші. І коли він, здобувши тут, у Союзі, добру репутацію «яструба», повернеться у Штати і шефи з ЦРУ знайдуть йому гарненьке місце, ці гроші стануть йому у великій пригоді… Так, він має дбати про свій добробут, адже він не птаха божа…

Мітчел ще раз глянув у той бік, де порпалися горобці, але їх там вже не було: якийсь здоровань у фартуху, згрібаючи перше пожовкле листя, сполохав пернатих…

Тодусь уже чекав. Він здалеку побачив, як наближався до нього Мітчел, але не встав і не пішов назустріч, чекав, поки той наблизиться.

Мітчел підійшов. Однак погода була така гарна, що йому не хотілося притьмом тицяти Янюкові його запрошення, брати пакет і бігти до машини. Тому він сів, випростав ноги і сказав:

— Чудовий сьогодні ранок, Петре Григоровичу, чи не правда?

— Здрастуйте, — промимрив той. — Якби ви жили не в столиці, а в селі, то таких ранків у вас могло б бути 365 на рік.

— А що, цікава пропозиція: невеличке ранчо десь на березі Тихого океану, подалі од цивілізації і хмарочосів…

Але Тодусь не був схильний до лірики:

— Принесли?

— А ви?

— Авжеж, за мною не стане…

Повз них проїхала машина-поливалка, що мало не оббризкала їх обох водою. Мітчел подивився на свої черевики: припалі пилом, з краплями води, вони мали непривабливий вигляд. Він дістав носовик і витер ним черевики.

Тодусь мовчки спостерігав за цією процедурою.

— То давайте, — промовив він і простяг руку.

— Ходімте, віддам дорогою…

— А чого дорогою, отут і давайте, нічого тягти. Та й мені все до пуття роздивитися треба, щоб без обману. Бо для вас це лише клапоть паперу, а для мене, може, життя…

Мітчел мовчки дістав запрошення.

— А заяви і лист?

— Усе тут, — Пресвітер посунув ногою корзину, нахилився і дістав звідти папери. — Мені з вами жартувати нічого, все як домовлялися.

Мітчел швиденько сховав згорток у «дипломат» і клацнув замками, а Тодусь обдивився запрошення з обох боків, обережно склав і запхнув у кишеню.

До них знову наближалася машина-поливалка. Не доїжджаючи до лавки, на якій сиділи Мітчел і Тодусь, вона зупинилася, з кабіни висунувся водій і гукнув:

— Машина там чия стоїть — ваша? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — Приберіть її звідти швидше, бо он уже «даїшник» іде дірку колоти.