Віктор Тимченко - Ключ від чужого замка

Учора Черчілль провів нараду з керівниками відділів і провідними політологами наукових центрів, які вивчають країни соціалізму. Норман не належав до прихильників марудних засідань, однак вчорашня зустріч тривала понад три години. Йому викладали пропозицію за пропозицією, а він методично відхиляв їх, користуючись повним на те правом. Під кінець наради він і сам зрозумів недоречність своєї надто жорсткої позиції. Очевидною була і необхідність надати службам більше часу для виконання поставлених вимог.

Але саме час немилосердно шмагав Нормана, змушуючи підганяти і без того досить метких співробітників.

Провести нараду запропонував Ларднер, наче не розуміючи, що ідеї не народжуються на нарадах. Можна посадити в кабінеті полк докторіп філософії і влаштувати над ними суцільний яблукопад, але жодному з них не спаде на думку, що не тільки Земля притягує яблуко, а й воно, маленьке І смачне, притягує її до себе.

Данієль Локлір з Колумбійського університету зробив комп'ютерний аналіз усіх найвідоміших психологічних операцій з часів Перікла і Пелопоннеської війни до наших днів, доводячи, зокрема, що втеча двадцяти тисяч рабів з Афін до спартанців, яка похитнула Делоський союз, була спричинена ідеологічними маніпуляціями спартанців за підказкою Періклового племінника зрадника Алківіада. Іншим разом Черчілль з превеликим задоволенням послухав би історичні ремінісценції цього мудрагеля, але вчора просторікування професора видалися йому образливими. Норман зовсім не ґречно перебив його, кинув щось про троянського коня, якого не увіпхнеш у радянський «Салют», і що їм потрібен не аналіз спорохнявілих папірусів, а наукова програма подальшого інтенсивного впливу на противника.

Зараз Норман розкаювався, що повівся так нечемно із старшим: все-таки, як не крути, нове — це добре забуте старе, і нікуди від цього не дінешся. Та й, з іншого боку, Локлір працював на управління ще тоді, коли Норман під стіл пішки ходив, і «кубинський шок», як він називав для себе Карібську кризу, — одна з численних заслуг професора.

Проте каяття ніскільки не заспокоювало Нормана. Плутанина з прізвищ, дат, систем, судових процесів після вчорашньої наради ніяк не шикувалася в струнку структуру ходів, які б привели до мети. Одні ідеї подобалися йому більше, інші — менше, зауважив про себе Норман, однак тієї, що принесла б їм удачу, бракувало.

Він розмірковував цілу ніч і вранці не переставав відшукувати можливий варіант. Де він? У чому?

Норман загасив сигарету, підійшов до столу і натиснув кнопку:

— Сюзі, за будь-яку ціну з'єднайте мене по телефону з містером Стоддардом, Томасом Бейлі Стоддардом з Кембріджа.

Старий Том напівлежав у м'якому фотелі, вгорнувши голі ноги у теплий вовняний плед. На вигляд він мав років сімдесят, хоча студенти достеменно знали, що він ще не дотяг і до порога сьомого десятка. Крісло стояло неподалік широкого, в безладді полишеного ліжка, а навколо нього абияк валялися грубі фоліанти, новенькі брошурки у суперобкладинках, газети, встеляючи чи не увесь пухнастий, колись, певно, яскраво-білий килим — єдину річ, що надавала кімнаті сякого-такого затишку.

Сказати, що в цьому помешканні ніколи не прибиралося, було б таки неправдою — сюди щодня приходила служниця з твердим наміром дати цьому лад, однак Том з лайкою виганяв її, аби вона не заважала працювати. Прибирання було можливе, лише коли старий Стоддард вирушав кудись у мандри. Але навіть за відсутності господаря воно обмежувалося певними рамками: стирався порох, пилососився килим, милися вікна, однак по приїзді Том мав знайти всі свої книжки та газети в тому ж порядку, чи, справедливіше було б сказати, — безладді, в якому вони були залишені. На такі речі пам'ять у нього була чіпкою, і служниці не раз перепадало на горіхи.

Покоївка, хоча й працювала у Стоддарда добрих двадцять років, так до пуття й пс втямила, чим займається її господар. Вона точно знала, що заробляв він великі гроші, але це зовсім не позначалося ні на умеблюванні, ні на одязі — містер Стоддард міг піти, як він казав, у коледж у старому, з протертими ліктями піджаку і в черевиках, що вже давно просили каші. Речі він купував наймодніші і найдорожчі, але потім якомога довше не звертав на них ніякої уваги, аж поки місіс Валант нишком не викидала їх на смітник. Тоді Том змушений був телефонувати у найбільший взуттєвий магазин, звідки йому доставляли кільканадцять пар на вибір. Містер Стоддард купував найдорожчі, сподіваючись, що вони найдовше служитимуть йому.