Віктор Тимченко - Ключ від чужого замка

І великими грішми. На каву і коньяки, що подавалися при зустрічах, йшли центи. Тисячі потрібні були тоді, коли твір «письменника», переправлений на Захід, треба було при перекладі «дотягнути» до сякого-такого рівня, «вмонтувати» в тканину повісті чи роману те, що треба було їм, Центральному розвідувальному управлінню США.

На таку роботу здатні тільки розумні люди, а розумним треба багато платити. Долари йшли на організацію потрібних рецензій у пресі, на створення того, що американці називають «паблісіті», — реклами. Хоч ще ніхто і ніколи не обмежував їхнього відомства у фінансах, все ж гроші треба рахувати — хоча б для себе.

Наша робота, подумав Норман, це тонка гра, можливо, набагато тонша, ніж дипломатія. Бо там відомі позиції сторін, довготривалі розмови потрібні, аби видурити у противника невеличкі переваги. Розвідці, стратегам і тактикам «психологічної війни» діяти треба швидше, а завдання стоїть значно складніше: людину, котра виросла і виховалася за одних умов, схилити до думки, що все нею досі знане й бачене, чим жила вона і про що мріяла — все це, зрештою, — погано.

Норман підвівся, походив по кабінету і знов зручно вмостився вже на дивані. Затягся сигаретою, гіркий дим перехопив подих, міцною пружиною вгвинтився в легені.

Коли вдихаєш повітря, то все одно не відчуваєш пружності, об'ємності легень, відзначив він, інша річ — добра сигарета.

Він любив палити ось тут, на дивані, потягуючи потихеньку гарний коньяк. Якби хтось на нього раптом глянув у цьому наглухо зачиненому боксі, то неодмінно охрестив би його ледарем, котрий нінащо марнує свій робочий час.

Але Норман думав. Він уже давно дійшов висновку, що найголовніша його робота полягає не в інструктажах і вербовці, а в тому, щоб думати. Саме для цього його забрали п'ятнадцять років тому з Кембріджа. Та й гроші платять чималі. Він повинен думати. Після розмови з Ларднером думати треба було лише про одне — що робити далі?

Як сказав Ларднер, це має бути широкомасштабна акція, спрямована проти Радянського Союзу. Масштаб її повинен бути таким, аби перешкодити прийняттю позитивного документа на зустрічі в Афінах. Тут замало одного дисидента, хоч привези його у зал засідань. Тут потрібен розмах. А такі справи не робляться з наскоку. Це — як велика картина: її задум може зародитися вмить, але потім минуть роки, поки вимальовуватиметься на ній кожна деталь, виправлятимуться помилки. І тоді, коли ти, знесилений, впадеш у майстерні, знавці на виставці скажуть: «Масштабне полотно».

Іноді фортуна підкидає їм Його Величність Випадок, завдяки якому один швидкий і точний хід дає виграш. Але тільки останній дурень може розраховувати на подібне й чекати. «Випадок» треба створювати самому і робити це так, аби увесь світ говорив: це якраз той випадок, котрий доповнив картину і точно ліг у канву тенденцій, які давно вже означились. І тільки в Ленглі знатимуть, як безсонними ночами над створенням «випадку» працювали сотні людей, по крихті зсуваючи докупи непомітні сторонньому оку дрібниці, які, мов шматочки динаміту, вибухнули в певний, заздалегідь обраний критичний момент.

Катастрофа може трапитися, скажімо, з літаком, в якому «випадково» загине небажана Штатам людина. Але такі методи не цікавлять заступника директора Центрального розвідувального управління Сполучених Штатів Америки. Функції його бюро — не ніж у спину, а наука, котра допомагає «вільному світові» в щоденному двобої з комунізмом. Вони обходяться без вибухівки. Але диверсії, зроблені їхніми руками, часом можуть лунко відгукнутися через десятиліття.

Ларднерові було чого нервувати: він робить бізнес не лише на розвідці, а й на економічній політиці воєнних монополій, і треба бути в цих речах повним профаном, аби не здогадатися, що нині воєнно-промисловому комплексу мало самих його консультацій і порад.

Нині Ларднерові потрібна бомба, щоб підкласти її під конференцію в Афінах, котра хоч і торкається питань ідеологічних, світоглядних, а все ж слугує — залежно від позиції більшості — або розрядці, або нагнітанню воєнного психозу. Громадськість стежить за цією конференцією з невсипущим інтересом, преса не обходить на ній не те що виступу, а й жодної закулісної інтриги. Про Афіни говорять усі: політики і кіноактори, шахтарі Руру і вівчарі Шотландії. Отже, Ларднер точно розрахував точку, куди треба нанести удар.

А от тепер Норманові треба сказати, яким чином все влаштувати, на які важелі натиснути. Завдання з нелегких.