Юліан Семенов - Репортер

— Наша розмова записується на плівку, — Бласенков ураз пополотнів. — Чи відомо вам, що загрожує наклепникові — відповідно до радянського законодавства?

— Відомо. Вам дали строк за зраду, а за наклеп ви ще свого не одержали.

— Як накажете розуміти?

— Не розумієте?

— Зовсім не розумію.

— Історія — штука вельми складна… Чимало, здавалося б, зникає назажди, все начебто повито таємницею, та й роки відстукали своє, але — це не так, несподівано правда піднімається нагору, висвітлюючи всіх тих, хто служив добру, як, в однаковій мірі, і злу…

Я вийняв з кишені фотографію батька, єдину, що збереглась у небіжчиці-бабусі: в формі РВА, поруч генерал Малишкін, полковник Боярський і поручик Бласенков.

Я не поспішав передавати її моєму співрозмовнику, неквапливо розглядав, немовби заново вивчав обличчя людей, зафіксовані фотокореспондентом фашистської газети «Новая Русь».

Лише помітивши, як знову налилися повіки поручика, я простяг йому фотографію:

— Ну як? Усіх пізнаєте?

Він важко підняв голову — повіки вже не міг, перенапружився, — якусь мить вивчав мене поглядом, сповненим стомленої ненависті, потім знову заглибився, розглядаючи фотографію.

— Так, я знаю всіх, хто тут сфотографований, — сказав нарешті він і вперше за всю розмову я вгадав у манері його відповіді тюремність.

— Можу я просити вас назвати людей на ім’я?

— Звичайно… Зрадник Батьківщини Малишкіп… Поруч — зрадник Батьківщини полковник Боярський… Біля нього зрадник Батьківщини капітан Снєгірьов… І я… Зроблено це фото незадовго перед тим, як мене викрило гестапо й кинуло до катівні на Принцальбрехтштрасе…

— Не пригадуєте, як звали капітана Снєгірьова?

— Дуже добре пам’ятаю… Ігор Іванович… Наймит гестапо, мерзотник і тварюка…

— Старієте, пане Бласенков, — сказав я, — пам’ять здав… Ану, згадайте ім’я і по батькові мого батька, я ж його називав у клубі…

І тут я побачив, як повільно потекло обличчя Бласенкова. Воно мінялося на очах, щоки обвисли, миттю пересохли губи, стали безбарвними, якимись попелястими, мочки вух подовшали, вони наливалися жовтуватою синявою, і вперше за всю розмову я помітив, як у старого затрусилися руки…

— Ви ж писали доноси на мого батька в нашій тюрмі, Віталію Вікентійовичу? Ви працювали на прохання міністра Абакумова, хіба не так? Ви дуже добре знали, ким був мій батько, — «капітан Снєгірьов»… Адже він вас перший допитував у сорок п’ятому, в кінці травня, правда? Ось чому я сказав про наклеп. Вас судили за зраду Батьківщини, а ви в нашій тюрмі робили наклепи на комуністів, на чистих людей, щоб підвести їх під розстріл… Але мого батька не розстріляли… Він уцілів… А ви й досі не відповіли за наклепи на нього… Ось чому я говорив, що історія — штука вельми складна… Оригінал цієї фотографії там, де їй належить бути… Там, де лежать документи, як ви віддали гестапо Ізвєкова… Там, де є показання свідків, як ви добровільно перейшли до німців… Є точна дата й назва села, де ви лютували, а також свідчення селян… І е показання, як ви разом з німцями ламали нещасного чотирнадцятилітнього хлопчика, роблячи з нього зрадника, — Мишка Тихомирова… Важке прізвище, правда? З трудом запам’ятовується… Ніяк воно вам не дається, еге ж?

І тут я почув, як по коридору хтось пробіг; я знову зіщулився в клубок, я був готовий умить обернутись, відкинувши крісло, скочити на ноги й зайняти позицію.

Але до кімнати ніхто не ввійшов, грюкнули двері, і я почув, як цокотливо й дрібно збігав хтось по сходах.

— Колька, — жалібно, майже благально простогнав Бласенков. — Колька, сука!

Ніхто не відповів йому: Колька чув усе, про що я говорив. Колька втік, що ж, мабуть, заради цього я й прийшов сюди, ось вона, перемога; ніколи не думав, що після неї тебе покидають сили і тіло здається резиновим, некерованим…

— Послухай, — прошепотів Бласенков, — послухай мене… Не губи, Христа ради… Хочеш, на коліна стану? Скільки чого хочеш — візьми, в тебе ж дитина народиться… Я відійду, поїду звідси, пропади все пропадом. Дай дожити, пощади сивину, пощади… Все тобі скажу, про всіх, тільки дай піти добром…

І, впавши на підлогу, він заплакав, задираючи голову так, немов хотів зламати шию, вивернувши її назад, в останньому задушливому хряскотінні…

«… У справі про злочинну групу Тихомирова М. М. у складі Чуріна А. К., Кузінцова Ф. X., Русанова В. М., Завера Е. І., Руміної Г. А. І Антипкіна С. В.