Ю Несбьо - Нетопир

— Добрий вечір, Робертсоне. А ми вас шукаємо. Сідайте.

Робертсон оглянувся довкола і несміливо зробив крок до лавки. Здавалося, найбільше йому зараз хочеться втекти. Але він зітхнув і сів.

— Я розповів усе, що знаю, — почав він. — Чому ви мене мучите?

— Тому що довідалися, що раніше ви мучили інших.

— Я? Та ніколи!

Харрі поглянув на нього. Робертсон був дуже неприємною людиною, але попри все бажання Харрі не йняв віри, що перед ним — серійний убивця. І усвідомлення того, як багато часу витрачено даремно, доводило Харрі до сказу.

— Ви знаєте, скільки дівчат через вас не можуть спати ночами? — Харрі постарався вкласти у свій голос якомога більше презирства. — Ті, що не можуть забути про рукоблудника, який подумки ґвалтує їх? Як міцно ви засіли у них у пам’яті, змушуючи знову переживати страх і приниження?

Робертсон видушив із себе сміх:

— Це все, констеблю? Може, я викликав у когось відразу до статевого життя? А тим, кого я травмував, довелося все життя вживати пігулки? До речі, рекомендую підлікуватися вашому дружбану. Який сказав, що мене посадять на шість років, якщо я не дам вам, паршивцям, свідчень. Але тепер я проконсультувався з адвокатом, і він сказав, що поговорить з вашим начальником. Тож не раджу напускати туману.

— Можна обійтися і без цього. — Харрі відчував, що йому не дається роль прямолінійного поліцейського, в якій Ендрю почувався як риба у воді. — Або ви відповідаєте на мої питання тут і зараз, або…

— …або поговоримо в дільниці. Дякую, вже чули. Будь ласка, в’яжіть мене. Мій адвокат приїде і забере мене протягом години. А ви дістанете своє за перевищення службових повноважень. Be mу guest! [53] Прошу! ( англ. )

— Я не зовсім те мав на увазі, — тихо відповів Харрі. — Я думав про невеличкий витік інформації до однієї з недільних газет Сіднея, не надто перебірливих, але охочих до сенсацій. Уявляєте заголовок: «Господар квартири Інґер Холтер (на фото), ексгібіціоніст в об’єктиві поліції».

— Сто чортів! Я ж заплатив штраф! Сорок доларів! — заверещав Хантер Робертсон.

— Аякже, знаю, Робертсоне, це був незначний злочин, — розуміюче кивнув Харрі. — Такий незначний, що досі про нього не знали навіть сусіди. Тим цікавіше їм буде прочитати газети, чи ж не так? А вже на роботі… А ваші батьки ще читають газети?

Робертсон осів. Так здувається пробитий м’ячик. Харрі зрозумів, що, заговоривши про батьків, наступив на болючу мозолю.

— Безсердечний мерзотник, — хрипко, з мукою в голосі видушив Робертсон. — І де тільки беруть таких? — Пауза. — Що вам потрібно?

— По-перше, де ви були того вечора, коли знайшли тіло Інґер Холтер.

— Я вже говорив, що був удома сам і…

— Розмову закінчено. Сподіваюся, в редакції знайдеться відповідна фотографія.

Харрі встав.

— Добре, добре! Мене не було вдома! — майже вигукнув Робертсон. Він відкинув назад голову і заплющив очі.

Харрі знову сів.

— Коли я був студентом і винаймав квартиру в одному з благополучних кварталів, отак через вулицю від мене жила вдова, — сказав Харрі. — Кожної п’ятниці рівно о сьомій годині вечора вона розсувала штори. Я жив на тому ж поверсі, що й вона, і дуже добре бачив її кімнату. Щоп’ятниці вона завжди запалювала свою величезну люстру. В інші дні тижня вона була просто посивіла вдова в окулярах і в’язаній кофті — таких завжди бачиш у трамваях і чергах до аптеки.

Але в п’ятницю о сьомій починалася вистава, і ти забував про літню даму з кашлем і паличкою. Вона була в шовковому халаті з японськими візерунками і чорних туфлях на високому каблуці. О пів на восьму до неї приходив чоловік. За чверть до восьмої вона скидала халат і залишалася в чорному корсеті. О восьмій вона розстібала корсет і кидалася на подушки дивана. О пів на дев’яту чоловік ішов, штори запиналися — виставу було закінчено.

— Цікаво, — саркастично зауважив Робертсон.

— Цікаво те, що ніхто ніколи не здіймав через це галасу. Ті, хто жив на моєму боці вулиці, звісно, бачили, що відбувається, і багато хто дивився виставу регулярно. Але ніколи її не обговорювали і не заявляли в поліцію, наскільки я пам’ятаю. І ще цікаво, що вистави відбувалися систематично. Спочатку я думав, що все через чоловіка, що саме о цій порі він міг приходити, що він працював, можливо, був одружений і так далі. Але потім я помітив, що чоловік став приходити інший, але час залишився той самий. І тоді до мене дійшло: вона міркувала, як міркує директор телеканалу. Якщо ти привчив публіку до певного часу виходу в ефір, змінювати його не можна. А найголовнішими в її статевому житті були глядачі. Розумієте?