Ю Несбьо - Нетопир

— Бірґіто! — покликав Харрі. — Бірґіто!

Водкінс поклав руку йому на плече.

— Тут її немає, — констатував Леб’є після того, як вони обнишпорили всю яхту від носа до корми.

Водкінс стояв високо на кормі.

— Може, вона тут була? — Харрі поглянув на море; вітер подужчав, пінні гребені хвиль стали вищими.

— Хай експерти подивляться, — сказав Водкінс. — На мою думку, в нього просто є ще одне, невідоме нам таємне місце.

— Або… — почав Харрі.

— Тільки не дурій! Він її десь заховав. Треба просто її знайти.

Харрі сів. Вітер куйовдив його волосся. Леб’є спробував закурити ще одну цигарку, але не зміг — вітер постійно задував полум’я.

— Наші дії? — запитав він.

— По-перше, час забиратися з яхти, — відповів Водкінс. — Він може побачити нас, навіть не під’їжджаючи надто близько.

Вони підвелися, задраїли люки, і Водкінс обережно переступив якірний канат, щоб знову не спіткнутися.

Раптом Леб’є зупинився.

— Що таке? — запитав Харрі.

— Гм, — задумливо мовив Леб’є. — Я поганий знавець яхт, але скажіть мені: це нормально?

— Що саме?

— Кидати одночасно і передній, і задній якір?

Вони перезирнулися.

— Допоможи мені, — сказав Харрі, беручись за канат.

Третя година .

Дорогою, приминаючи до землі траву на узбіччі, гуляв вітер. А небом — хмари. Дерева край дороги гіллям відганяли їх геть. Сонце потьмяніло, і морем заметушилися тіні. Рація тріщала через сильні завади.

Хоча Харрі сидів на задньому сидінні, він не помічав бурі, що вирувала довкола. Він бачив тільки слизький зелений канат, який вони витягли з води. Краплі блискучими камінчиками скочувалися вниз, у море, звідки виринув білий силует.

Якось улітку, на канікулах, батько взяв Харрі з собою на риболовлю до фйорду. Тоді Харрі побачив палтуса — такого білого й величезного, що у хлопчика відразу ж зашерхло в роті й затремтіли руки. Коли вони повернулися з уловом додому, мама й бабуся аж руками сплеснули — так здивувалися — і відразу ж заходилися краяти-пластувати холодне скривавлене риб’яче тіло великими блискучими ножами. До кінця літа Харрі згадував величезного палтуса з виряченими очима і ніяк не міг повірити, що той чекав смерті. Наступного Різдва, коли Харрі поклали на тарілку велику порцію холодцю, батько почав з гордістю розповідати, як вони разом зловили великого палтуса в Ісфйорді. «Ми подумали, що на це Різдво годилося б приготувати щось особливе», — сказала мама. Це пахло смертю і лихом, і Харрі пішов геть із-за столу зі сльозами на очах та з відчуттям злої гіркоти в роті.

А зараз Харрі сидів на задньому сидінні автомобіля. Автомобіль мчав, і коли Харрі заплющував очі, то відразу бачив, як у воді по обидва боки від каната розкидала свої червоні щупальця медуза. Наблизившись до поверхні, медуза стала схожа на віяло, ніби намагалася приховати під собою голе біле тіло. Якірний канат обв’язано довкола шиї, а безвільні руки й ноги здалися зовсім чужими.

Та коли її перевернули на спину, Харрі впізнав її. Цей погляд він уже бачив. Тьмяний здивований погляд з останнім тужливим питанням: «Невже це все? Невже ось так все й скінчиться? Невже життя і смерть — така буденна штука?»

— Це вона? — запитав Водкінс.

Харрі похитав головою.

Водкінс повторив запитання. Харрі подивився на її лопатки. Як вони виділяються, якою білою на їх тлі здається лінія купальника.

— Вона обгоріла, — здивовано сказав Харрі. — Вона просила намазати їй кремом спину. Так довіряла мені. І все ж обгоріла.

Водкінс став перед ним і поклав руки йому на плечі.

— Ти не винен, Харрі. Чуєш? Просто… так сталося. Ти не винен.

Помітно смеркло. Кілька разів вітер ударив з такою силою, що високі евкаліпти замахали гіллям, ніби прокинувшись від сну і намагаючись одірватися від землі, як інопланетяни-тріффіди з романів Джона Віндема.

— Ящірки співають, — раптом подав голос Харрі з заднього сидіння. Вперше відтоді, як вони сіли в машину.

Водкінс обернувся, а Леб’є поглянув на нього у дзеркало. Харрі голосно відкашлявся:

— Ендрю якось розповідав мені, що ящірки й люди племені ящірок могли своїм співом викликати дощ або бурю. Він сказав, що Потоп викликало плем’я ящірок: вони співали і до крові краяли себе кременевими ножами, щоб утопити качкодзьоба. — Він мляво посміхнувся. — Майже всі качкодзьоби загинули. Але деякі вижили. Знаєте як? Вони навчилися дихати під водою.

На лобовому склі затремтіли перші великі краплі дощу.

— У нас мало часу, — вів далі Харрі. — Тувумба скоро здогадається, що ми його шукаємо, і тоді розчиниться, як миша в полі. Весь наш зв’язок з ним — через мене, і ви сидите й думаєте, чи зможу я з цим упоратися. Ну як вам сказати? Мені здається, я кохав ту дівчину.