Джеймс Паттерсон - Помилка

Загалом, він уже бачив колись цю модель «дукаті» в журналі «Форчун» у розділі «До вашого відома». Це була неймовірно коштовна іграшка для схиблених на техніці товстосумів. Такий байк могли дозволити собі хіба що якась кінозірка чи сміливий нащадок-відчайдух багатого європейського судновласника.

«Або такі ощасливлені долею мудаки, як Скотт», — подумав Пол, уп'явшись очима в мотик, своїми контурами схожий на реактивний винищувач. Червоний мокрий «дукаті» блищав, як хтиві губи красуні, підведені помадою з блиском.

Його м'язи напружились, коли він, нарешті, відірвав погляд від мотоцикла та знов узявся переглядати світлини, що зберігалися в пам'яті його «мотороли».

Пол зупинився на фотографії, яку він зробив тиждень тому, стежачи за Скоттом, коли той повертався додому з роботи: Скотт сидів на мотоциклі, що зупинився біля світлофора. Суцільний шолом на його голові був трохи зсунутий на потилицю. Стрункий, дужий та виклично-самовпевнений — зовсім як та дорога машина межи його ніг.

Пол захлопнув мобільник і став невідривно дивитися крізь дощ на освітлене вікно над гаражем.

Потім відхилився й узяв з-під заднього сидіння гольфовий кийок Ping-З. Він був замашний і добре відцентрований.

Дивлячись на важкий залізний наконечник розміром з кулак, Пол знав, що йде на відчайдушний крок. Але що накажете робити, коли чужинець вдирається до вашої домівки й забирає те, що вам належить?

«Зараз над усім нависла загроза», — нагадав він собі. Усе, заради чого він так старанно працював, могло тепер прослизнути як пісок крізь пальці.

Раніше треба було думати. Зробити так, щоб цього не сталося. Запобігти. А тепер уже пізно скиглити, і нині всі ці «треба було» та «запобігти» не важать геть нічого, чи не так? Залишалась одна дилема: дозволяти цьому вилупку й далі викидати коники чи не дозволяти ?

«Ні, — подумав Пол, вимикаючи запалення. — Є тільки один вихід: треба покласти цьому край».

Дощ періщив по даху його «тойоти». Сховавши мобільник у кишеню, Пол глибоко вдихнув. Повільно, майже церемоніально рішучою рукою в чорній рукавичці він узявся за держак прекрасно відцентрованої ключки.

«Завданнячко не з легких», — міркував він, розчиняючи дверцята авта й виходячи під зливу.

— І що тепер ? — грайливо спитав Скотт, виходячи з душу й натягуючи шкірянку на голий торс.

— А тепер здивуй мене, — сказала я. — Мені подобаються сюрпризи.

Скотт нахилився й узяв мою ліву руку. Потім поцілував мене в те місце, де зазвичай вимірюють пульс, — і в очах у мене затьмарилось.

— Ну як? — спитав він, посміхаючись.

— Непоганий початок, — відповіла я, ледве звівши подих.

— Ти побудь тут, а я поки змотаюся на нічний ринок. У мене скінчився свіжий салат і оливкова олія, — сказав Скотт, підводячись. — Ти ж не проти, щоб я швиденько приготував нам пізню вечерю, еге ж? У мене є просто потрясні телячі відбивні, я купив їх учора на Артур-авеню. Я приготую тобі соус за рецептом моєї матусі. Смакуватиме краще, ніж соус Рао.

«Оце так!» — подумала я, уявивши Скотта у фартуху. Чоловік — і куховаритиме спеціально для мене?

— Навіть якщо не сподобається, однаково — страждатиму, але їстиму, — відповіла я, зголодніло ковтнувши слину.

Скотт розчинив був двері, але раптом зупинився, обернувся й пильно подивився на мене.

— Що? — спитала я. — Передумав куховарити?

— Та ні. Просто я… — почав Скотт і затнувся. — Просто я радий, що в нас сьогодні все так гарно вийшло, Лорін. Я не був певен, що ти наважишся. І радію з того, що ти таки зробила це. Що ми це, нарешті, зробили.

«Клас! — подумала я, посміхнувшись, коли він зачинив за собою двері. І поглянула на збурену вітром річку Гудзон. — Мабуть, Скотт таки мав рацію: живи одним днем. І залишайся вічно молодим. Безтурботним. Може, і я з часом звикну так жити».

Я зиркнула на свій годинник. За першу ночі. Цікаво, де б я зараз ночувала, якби не передумала їхати? У штаті Вірджинія, у тісному номері готелю «Маріотт».

«Вибач, Поле, — подумала я. — Але не забувай: ти перший почав».

Я вирішила йому зателефонувати й відразу з усім розібратися. Момент для з'ясування стосунків був найсприятливіший. Хіба ж Пол не любив шарад?

«От і пограймо в загадки», — поміркувала я й, перекотившись на протилежний бік ліжка, намацала сумочку та витягла з неї телефон.

«Нарешті! Привіт, Скоттику! — подумав Пол, коли через бокові двері гаража з'явився Скотт Тайєр. — Ходи сюди, мій хлопчику».