Джеймс Паттерсон - Помилка

Прямо тут.

Просто зараз.

Я глибоко-глибоко вдихнула повітря й відсунула засув.

— Привіт, Лорін.

— І тобі привіт. Чудово виглядаєш. Просто потрясно.

— Жартуєш? Я змок до нитки.

Краплі дощу, що їх занесло вітром на кухню, розсипалися по кахляній підлозі сузір'ям блискучих і мокрих зірок.

І тоді він увійшов. Вірніше, заполонив собою ввесь дверний проріз.

Його трапецієподібна постать висотою шість із лишком футів погано вміщалася в коридорі. У світлі свічок я помітила, що він нещодавно підстригся; його коротке волосся мало колір мокрого піску в тих місцях, де воно було найкоротшим.

Знову налетів вітер і кинув мені просто в обличчя дурманний запах одеколону, дощу та шкірянки, у якій мій гість приїхав до мене на мотоциклі.

«Здається, в одному зі своїх ток-шоу Опра Вінфрі присвятила пару годин такому психологічному стану», — подумала я, відчайдушно намагаючись знайти хоч якісь слова. Безневинний флірт на роботі, що призводить до пристрасного захоплення, котре зумовлює тісну дружбу, яку стараються не афішувати і яка, своєю чергою, спричинюється до… До чого? Утім, я й сама не знала, як це назвати.

Я знала, що дехто з моїх колежанок безневинно фліртує в офісі, але сама завжди будувала високий мур, коли мені доводилося по роботі мати справу з чоловіками, а особливо з такими привабливими та гуморними, як Скотт. Сама думка про флірт викликала в мене відчуття провини.

Проте Скоттові якимось чином удалося перебратися через цей мур і проникнути крізь мою лінію оборони. Може, тому, що — попри свої розміри та привабливість — було в ньому щось щире й нелукаве. Чи, можливо, тому, що він поводився зі мною офіційно. Навіть старомодно — у найкращому сенсі цього слова. А може, через те, що його присутність у моєму житті збільшувалася пропорційно зменшенню присутності в ній Пола.

А крім цього, було в тому чоловікові щось приємно-загадкове, щось приховане під поверхнею, і воно вабило мене до нього.

— Так, отже, це й справді ти? — пожартував Скотт, нарешті порушуючи тишу. — Стривай, ледь не забув.

Тут я вперше помітила в його руках мокру коричневу сумку. Він знічено почервонів і дістав з неї якусь іграшку. То було Біні Бейбі — плюшеве звірятко фірми «Той Вернер». Воно мало вигляд брунатного цуценяти. Я поглянула на бирку. Його звали «Беджиз » [2] У цих модних свого часу іграшках бирка з іменем уважалася важливим аксесуаром. . Потім подивилася дату народження — 1 грудня.

Від подиву в мене аж щелепа відвисла.

Це ж мій день народження!

Я завжди намагалася знайти плюшеву іграшку зі своїм днем народження, але мені не щастило. Скотт про це дізнався — і знайшов.

Я поглянула на цуценя. І тієї ж миті пригадала, як Пол забув купити мені подарунок на день народження. Усередині мене щось хруснуло, наче тріснула тоненька льодяна бурулька, і я заплакала.

— Ти що, Лорін, не треба! — запанікував Скотт. Він був підняв руки, щоб обійняти мене, але враз зупинився, наче впершись у якусь невидиму стіну. — Слухай сюди, — сказав він. — Мені тільки й бракувало, щоб якимось чином завдати тобі болю. Це вже занадто. Не слід мені було цього робити, це точно. Я краще… я краще піду, добре? А завтра побачимося — як завжди. Я принесу каву «Бокс О'Джоу», ти — булочки з корицею, і ми більше не згадуватимемо сьогоднішнього вечора, гаразд?

Не встигла я рота розтулити, як Скотт відчинив двері і зник у темряві.

Слухаючи, як шкварчить м'ясо на пательні, я дещо мелодраматичним жестом узяла кухонний рушник і витерла сльози. Що я накоїла? З глузду з'їхала, чи що? Скотт мав рацію. Що то, в біса, наверзлося мені в голову? Я стояла, тупо витріщившись на калюжки води, які лишилися після нього на підлозі секунду тому.

Не тямлячи себе, я вимкнула плиту, вхопила сумочку, рвучко розчинила двері й вискочила надвір — у темряву.

Коли я, хапаючи ротом повітря, наздогнала Скотта, він якраз сідав на свій мотоцикл за півкварталу від мого будинку.

У сусідів засвітилося. То було помешкання місіс Вотерс — найбільшої пліткарки в наших краях. Що вона скаже, коли побачить мене? Скотт помітив, що я нервово зиркаю на вікна сусідського будинку.

— Ось, одягни, — сказав він, подаючи мені свій мотоциклетний шолом. — Не передумай цього разу, Лорін. Просто сідай — і поїхали.

Я вдягла шолом, і цієї миті мені в ніздрі знову — ще дужче — вдарив запах одеколону Скотта, котрий саме почав заводити свій червоний гоночний «дукаті». Мотоцикл завівся й оглушливо заторохтів.