Марек Краєвський: Еринії

― Ну, тоді підпишіть, ― Попельський, не обертаючись, тицьнув пальцем на вікно вбиральні. ― А тоді поясніть їм це! Скажіть, що Лиссий іде на пенсію, а ви із цим погоджуєтеся!

У двері вбиральні грюкали. Чути було слабкі протести персоналу кав’ярні й розлючені вигуки журналістів. Попельському раптом стало зимно. Він знову почув огидний голос батяра й своє прізвисько.

― Чого ти хочеш від мене? Що я повинен зробити, аби ти залишився? ― Зубик зняв капелюха й обвіювався ним. Білки його очей, здавалося, чимраз сильніше наливалися кров’ю.

― Мені треба з деким поговорити, ― Попельський з відразою нахилився до зарослого рудим волоссям шефового вуха й щось пошепки сказав йому.

― Я згоден, ― повільно вимовив Зубик. ― Поговоріть з ним. Я дам вам письмову згоду, якщо ви хочете.

― І дозволю собі уточнити, пане начальнику. Мені п’ятдесят три роки, а дівчатка, з якими я їжджу до Кракова ― першокласні. Ну, гаразд… А що ми тут досі робимо? Ходімо звідси!

― Куди? ― запитав Зубик, потираючи пальцями повіки.

― Ви що, збираєтеся тут проводити прес-конференцію? На подвір’ї за нужником?

Вони вийшли крізь ворота на вулицю Лозинського. Повіяв легенький вітерець, який підняв у повітря клапті подертого аркуша із заявою про відставку. За мить вони лежали на купах голубиного посліду.

Коли Попельський вийшов з ресторану «Атлас», годинник на ратуші вибив одинадцять ударів. Комісар повільно йшов до фонтану Діани. Надходила чудова травнева ніч. Біля фонтану юрмилася, перегукуючись та лаючись, молодь. Якийсь юнак виліз на постамент і схопив римську богиню за груди. Зі скромного одягу й зарозумілих мармиз Попельський зробив висновок, що це випускники гімназії, які вперше у своєму дорослому житті понапивалися. Пригадав власні випускні іспити в класичній гімназії в Станіславові ― текст Лівія про Горація Коклеса, уривок з діалогу Платона «Іон», натхненне обличчя ксьондза, який був водночас учителем математики й стверджував, що Бог ― це куля, а будь-яка істота ― точка на ній, розлючений погляд ненависного вчителя біології, котрий вимагав назвати відмінності між цитоплазматичними й нецитоплазматичними частинами клітини. Пригадав, як він потому напився й став справжнім мужчиною, відвідавши жидівський бордель. Останній спогад важко було назвати приємним, бо справжнім мужчиною він став не відразу, а після двох безуспішних спроб. Проте дама, з якою він був того вечора, поставилася до його безпорадності й невміння з надзвичайним зрозумінням, і лагідно й делікатно допомогла йому стати мужчиною, залишаючи в пам’яті незабутні спогади. Відтоді Попельський назавжди зберіг слабкість до жінок жидівської вроди.

Комісар трусонув головою, відганяючи станіславівські спомини, які різко контрастували з його теперішнім похмурим настроєм. Він дедалі більше боявся перетворитися на сатира, невиліковного тупого сибарита. Це відчуття завжди охоплювало його, коли він зазнавав райської насолоди, коли прокидався в ліжку щоразу іншої повії, коли не міг пригадати, що діялося з ним попереднього вечора, коли в горлі дерло від десятків викурених цигарок. Тоді Попельський бачив стурбовані очі кузини Леокадії й особливо ― дев’ятнадцятирічної доньки Рити. Кожен її погляд пронизував його пекучим соромом, мучив сумління безсонними ночами. Під упливом цього погляду Попельський із сибарита перетворювався на аскета, постив, рештки горілки виливав до умивальника, а будинки розпусти оминав десятою дорогою. Зараз наближався саме такий період. Крива гедонізму прямувала до мінімуму, але ще його не досягла. Бракувало якогось одного поштовху. Хоча б Ритиного погляду. Але Попельський не бачив дочки от уже два тижні й анітрохи не був упевнений, чи вона взагалі хоче з ним зустрічатися. З відразою подумав про щедру вечерю в «Атласі», присмачену кількома чарками горілки, про широкі стегна такої собі панни Владзі, з якою вони перед тим опинилися в готельному номері, про свою важку, наче камінь, печінку, про живіт, котрий і досі болів після стрибка на подвір’я за вбиральнею в «Шкотській». Попельський потребував якогось поштовху, щоб почати аскетичне життя.

Хтось легенько торкнувся його. Перед ним, узявши руки в боки, стояла й усміхалася молоденька дівчина, мабуть, іще підліток. Попельський миттєво відчув, що огида до сибаритського способу життя підкочує йому до горла, наче гірка жовч. Він був ладен ригати, тут, просто під ратушею.

― Цьом, сердушко. ― Посмішка дівчини стала ще ширшою. ― На Вірменській під «Чотирма порами року» стуїть авто й хутко шановного панягу завизе…