Марек Краєвський - Еринії

Зараз він подумки ділив на терції власне життя. На кожну призначив двадцять п’ять років. Перший період він провів, навчаючись. Іван Підгірний народився 1875 року в селі Острожець між Мостиськами й Львовом. Там малого Йванка, надзвичайно кмітливого сина вбогого селянина, помітив греко-католицький священик і, коли хлопчина закінчив сільську школу, розповів про нього панові Онуфрію Сосенкові, українському адвокатові й освітньому діячеві «Руської бесіди». Сосенко вирішив оплатити навчання хлопця в гімназії Франца Йосифа, а тоді знайти для нього іншого благодійника. Надзвичайні здібності Івана Підгірного, особливо в галузі природничих наук та класичних мов спричинилися до того, що за рекомендацією Сосенка на гімназиста звернув увагу сам греко-католицький митрополит, Сильвестр Сембратович. Цей благодійник бідної, але здібної української молоді оплатив Підгірному останні роки навчання в гімназії, а потім призначив йому стипендію, завдяки якій хлопець уступив на медичний факультет, спершу у Львові, а потім, за наказом митрополита перевівся до Чернівців. У 1900 році в тамтешньому університеті Підгірному вручили диплом медика з відзнакою ― summa cum. laudae [13] За найкращі результати (лат.). .

Потім почався новий етап життя ― львівська професійна й родинна терція. Її основними віхами були одруження, кар’єра лікаря, а потім викладача й народження трьох синів, кожен з яких не виправдав батькових сподівань. Старший син, Василь, загинув у петлюрівській армії в боях за самостійну Україну. Середульшийь ―, Сергій, мріяв не про незалежність, а про диктатуру пролетаріату і як член Комуністичної партії Західної України, потрапив до в’язниці в Рівному, а потому, у результаті обміну в’язнями, опинився в Радянській Росії. Там, у країні юнацьких мрій, його замордувало НКВД. Наймолодший син, Іван, уразив батька найдошкульніше. Цілковито ополячившись, він після закінчення юридичного факультету у Львові змінив ім’я й прізвище на «Ян Подґурний» і подався до Варшави, де зробив блискучу кар’єру адвоката й політика в санаційних колах. Підбиваючи підсумок свого життя, доктор Іван Підгірний уважав другу терцію невдалою і, щоб якось компенсувати поразку, дозволив собі закрутити роман, який тримав у глибокій таємниці. Зрештою, пригода швидко закінчилася, і судовий медик став таким, як і досі ― буркотливим і роздратованим. Водночас він зберіг проникливий розум, і у своїй галузі вважався геніальним фахівцем.

Попельський знав Підгірного багато років і вельми здивувався, коли той вирішив порушити свій трихотомічний розпорядок дня й погодився зустрітися пізно вночі в прозекторській. Комісар подумав, що це заслуга Зубика, який, коли того хотів, умів бути настільки ґречним і наполегливим, щоб переконати Підгірного поступитися своїми священними принципами.

Попельський наказав Кічалесовому шоферові відвезти його на Пекарську, до медичного факультету університету Яна Казимира. Доходила північ, коли він опинився в подвір’ї, оточеному із трьох боків триповерховими неокласичними будівлями, на академічне призначення яких указували латинські написи: chimia medica-hygiena-pharmacologia, physiologia-anatomia-histologia та pathologia-anatomia pathologica-medicina forensis. Будинок з останнім написом якраз знаходився ліворуч від Попельського.

Постать самотнього чоловіка, що сягнистими кроками прямував подвір’ям, упала в око сторожеві. Притримуючи на повідку велику вівчарку, він зупинив нічного гостя. Але відразу впізнав частого бувальця прозекторської й чемно вклонився. Попельський підняв капелюха, проминув клумби із квітнучими тюльпанами й братками, і звернув ліворуч, за крило цього будинку, а тоді увійшов до нього крізь бічні двері. За мить він уже крокував порожніми, темними коридорами будівлі, стіни якої відразливо смерділи смертю й розпадом. Перечепився через якусь бляшану посудину. Загуркотіло. Десь далеко годинник вибив північ. Попельському здавалося, що він чує якесь шарудіння й сміх. Зрештою, він не дивувався: чого ще можна сподіватися в морзі о цій порі?

Доктор Підгірний стояв у халаті, нахилившись над секційним столом, освітленим яскравою операційною лампою. Перед ним лежало маленьке, скоцюрблене тільце дитини.

У роті медика стирчала цигарка, дим якої подразнював йому очі, викликаючи сльози.

― Добрий вечір, пане докторе. ― Попельський зняв котелок. ― Дякую, що погодилися зустрітися о цій незвичній для вас порі.

― Доброго вечора, пане комісаре. ― Медик виплюнув цигарку до порожньої картонної пачки, кинув її на підлогу й розчавив черевиком. Тоді глянув на Попельського. ― Ви дуже люб’язні, але не перекручуйте фактів. Я не погодився зустрітися, а сам це запропонував, знаючи, що ви працюєте ночами.