Марек Краєвський - Еринії

― Невже ви злякалися? Вам страшно? ― перекрикував усіх Кшижановський із «Хвилі».

― Хто впіймає вбивцю, якщо не переможець Мінотавра?! ― репетував Файєрман із «Дас найє гуґблат».

У зблисках фотографічних спалахів обличчя Попельського ставало чимраз блідішим. Комісар зняв капелюха й витер піт із чола. Фотографи клацали десятки знімків у профіль і фас. Роззявам, що з’юрмилися на тротуарі перед «Шкотською», здавалося, наче лиса голова Попельського росла й відривалася від тулуба.

― Лиссий, ти скурвий сину! ― гаркнув якийсь батяр у натовпі. ― Львів ті того не даруї!

Почувши прізвисько, яке дали йому бандити із Клепарова й Личакова, Попельський заціпенів. Досі воно викликало в комісара своєрідну гордість, оскільки злочинці вимовляли його не лише з ненавистю, але й повагою. Лисина поліцейського була об’єктом жартів, найвідомішим з яких був такий: «Кули пуліцай Попельський маї гривку на чулі? Кули на гулуві му сяде якась дзюні». [7] Дзюня (львів. жаргон.) ― повія. Роками його голову порівнювали з яйцем, коліном або пенісом. У всіх цих грубуватих жартах і порівняннях учувалася своєрідна бандитська повага. Але не цього разу. Не сьогодні. Зараз у нього вкладали стільки ж зневаги, як і в слово «тарган». Раніше прізвисько атакувало Попельського своїм ненависним сичанням з-за спини, бо ніхто не насмілювався кинути його комісарові в обличчя. То було щось на кшталт табу: не вимовляй прізвиська при людині, котра його носить, бо пошкодуєш! Зроби це так, щоб тебе не бачили, інакше дістанеш у морду! Але це було донині. А зараз якийсь обдертий шибеник знущально дивився на Попельського, і його погрози лунали гучніше, аніж усі зухвалі запитання львівських перодряпів.

― Кіндри [8] Кіндер (л ьвів. жаргон .) ― злодій у законі. з Кліпарова тубі тогу ни дарують, Лиссий!

Попельський не витримав погляду батяра. Комісар розвернувся й побіг углиб кав’ярні, до вбиральні. Він знав, що за вікном клозету розташовано невеличке внутрішнє подвір’я, яким він безперешкодно дістанеться до будинку на вулиці Лозинського, а звідти, вузькою, із високими будівлями Сенаторською ― до «старого університету». Там, у тиші математичної читальні, з якою Попельський добре познайомився, коли вів свою останню справу, він зможе спокійно зосередитися. Комісар відіпхнув фотографа, який досі не оговтався, але вочевидь збирався податися за ним, ускочив до клозету, замкнув двері на гачок, а тоді відчинив вікно, замальоване білою олійною фарбою. Довкола розлетівся голубиний пух. Попельський виліз на брудне підвіконня й важко зістрибнув з нього на подвір’я. Висота була чимала, і він не втримав рівновагу й упав. З відразою подивився на свої новісінькі штани, забруднені послідом. Глянув убік і побачив черевики з гетрами. Попельський знав, кому належить це взуття. Гетри вже давно ніхто не носив, але начальник Слідчого відділу Комендатури воєводської поліції, підінспектор Маріан Зубик, ніколи не переймався модою.

Шеф Попельського стояв, широко розчепіривши ноги. У руках тримав його заяву про відставку. Велике черево розпихало Зубикові жилет, а набряклу червону потилицю туго стискав обруч комірця. Підінспектор зняв капелюха й витер лоба. Його ріденьке волосся було акуратно зачесане й наче приклеєне до черепа.

― Посильний зі «Шкотської» нівроку спритний, ― Попельський усміхнувся, перш ніж Зубик відкрив рота. ― Він вас швидко знайшов. Хлопчина чесно заробив злотого.

― Я теж заслуговую на похвалу, ― просичав начальник, що не віщувало нічого доброго, бо цей апоплектик зазвичай горлав аж дрижали вікна будинку на Лонцького. ― Розташування цих кам’яниць відоме мені так добре, наче я сам їх будував.

― Я ще ніколи не замащувався голубиним послідом, ― Попельський стурбовано дивився на штани. ― Ви не знаєте, пане начальнику, чим це можна почистити? Це костюм фірми Яблковських!

― Що ви верзете, Попельський?! ― Зубик повернувся до знайомої підлеглому ролі холерика. ― Знаєте, що я зараз зроблю з вашою заявою про відставку? Ось, що. ― І підінспектор схопив аркуш так, ніби збирався його подерти.

― Ну й порвіть! ― Попельський ще ніколи не звертався до свого шефа так зухвало. ― Ну, рвіть, до дідька, а я напишу наступну! Писатиму, а ви будете дерти. І так цілими днями. А тим часом жиди…

― Послухай, ― Зубик наблизився до Попельського й сичав йому просто в обличчя. ― Ти гадаєш, що я без тебе не впораюся? Гадаєш, мені потрібен шістдесятилітній франт у темних окулярах, який працює тоді, коли йому заманеться? Гадаєш, я не знаю про твої походеньки з послідущими курвами? Гадаєш, мене обходить твоя відставка? Можу подерти, а можу підписати рапорт, так або сяк, зрозумів? Мені байдуже!