Ксенія Циганчук - Привиди серед нас

Зрештою Таня зраділа цим запитанням. Краще вони, аніж терпіти мовчанку, а головне – незручну тишу.

– Дзвінків не пригадую. І що, на ваш погляд, мав приховувати від мене Єгор?

«Будь-що, що якось відрізняло ваш плин життя від звичного, – замислилася Таня. – Було. Таке однозначно було. Але тобі, старий шкарбан, я цього не розповідатиму».

– Скажімо, проблеми на службі, – підказав Адріян Скляр. – Можливо, мій син вам щось розповідав про якісь розслідування?

– Єгор ніколи не ділився зі мною робочими питаннями. Він узагалі всі проблеми тримав у собі. Мучився з ними сам, замість того, щоб ділитися ними із близькими. Не знаєте, часом, хто привчив його до цього?

– Чоловік не повинен нікого обтяжувати своїми проблемами. Тим паче жінку, – сухо промовив колишній слідчий. – На те він і чоловік.

– Навіщо ж тоді питаєте, чи він чимось зі мною ділився? – уїдливо поцікавилася Таня.

Адріян Скляр важко зітхнув, а відтак пояснив, мов малій нерозумній дитині:

– Мій син завжди був занадто м’якотілим. Путнього чоловіка з нього так і не вийшло.

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:45

– Власто, а що ви тут робите? – Гусейнов неспішно всівся, відтак звів на неї глузливий погляд.

Не очікуючи цього запитання, патрульна витріщилася на слідчого: тон його насторожував.

– Ви маєте щось проти моєї присутності? – видобула з себе Власта.

– Ну, що ви, проти вас я абсолютно нічого не маю, – повільно почав Антон Гусейнов. – Але ви не маєте права брати участь у розслідуванні, – він зручніше вмостився; крісло під його вагою неприємно заскрипіло. – Ви ж тут для цього, чи не так? Думаю, вам уже встигли розповісти чимало зайвого, так? – у голосі з’явилися нотки невдоволення – Гусейнов перевів погляд на обох оперативників.

Запанувала ніякова мовчанка. Троє приятелів перезирнулися, кожен намагався осягнути несподіваний поворот подій. Власті не дозволено брати участь у розслідуванні? Теоретично, звісно, так. У неї зовсім інші повноваження в поліції. Але ж… Гусейнов прекрасно знає, що вони з Єгором приятелювали й Власта неодноразово допомагала не лише порадами, а й активними діями. Так само як і вони чимало допомагали їй зі свого боку. А тепер, коли Єгора вбили, як можна заборонити їй проводити розслідування разом із ними?

Гусейнов підвівся, налив у чайник води й заходився готувати каву.

– Хтось складе мені компанію? – увічливо поцікавився. – Можливо, ви, Власто? Це смачна кава, витончена. Її приніс Єгор.

Власта заперечно похитала головою. Згадка про Єгора боляче вколола, до горла підкотився клубок – вона б і ковтка цієї кави не спромоглася зробити.

Поки Гусейнов, мов король, не поспішаючи, готував собі каву, Войтюк з огидою роздивлявся слідчого. За останні кілька місяців Гусейнов добряче погладшав. Розлучившись багато років тому, цей чоловік так і не навчився дбати про себе самостійно. Як наслідок – його одяг завжди виглядав прим’ятим та неохайним; каштанове волосся, де-не-де посріблене сивиною, милося рідко, а на плечах частенько можна було побачити лупу. Гусейнов багато курив і за день випивав до десяти горняток кави, що не могло не вплинути на стан зубів. До того ж від нього часто смерділо потом та дешевими цигарками.

Він та Єгор – дві разючі протилежності. Як у зовнішньому вигляді (Єгор ще той чистоплюй), так і у веденні справ. Якщо Єгора недолюблювали за різкий характер та суворість, то Антона – через його лінь та халатність. А ще його вважали заздрісником. Не дивно, що Власта обурилася, довідавшись, кому доручили головувати над розслідуванням.

Усі чудово знали, що Гусейнов сам попіклувався, аби справу доручили саме йому. Вдале її розкриття (а вона вже встигла набути чималого розголосу) обіцяло золоті гори й довгоочікуване просування по службі.

Кабінетом ширився запашний аромат Єгорової кави. Гусейнов не без задоволення сьорбнув, глузливо роздивляючись кожного. Його розповніле обличчя так і світилося щастям та усвідомленням того, що життя вдалося.

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 21:38

Власта відімкнула двері й переступила поріг, одночасно намацуючи вимикач – темно, хоч в око стрель. Лише тоненька лінія світла навколо дверей доньчиної кімнати свідчила про те, що вдома вона не одна.

Патрульна зазирнула до дитячої й переконалася, що припущення правильні: Катя не зустріла її на порозі, адже знову слухає у навушниках музику. Єдиний, хто відчув її повернення, – Маркіз, однак він ніколи не вважав за потрібне її зустрічати. Кіт байдуже подивився на неї й повернувся до сну. Саме у кімнаті Каті розмістили хатинку, яку Єгор придбав, щойно у нього з’явився кіт. Перші дні свого перебування тут Маркіз не лишав домівку, зроблену у вигляді вігваму, старанно уникаючи будь-кого. Це вперше Власта бачила його не в хатинці, а на ліжку доньки. Зважаючи на те, як Катя переймалася за улюбленця Єгора, Власта зовсім не здивувалася. Малá носилася з ним, мов з дитиною. Не тому, що вважала його милим красивим створінням.