Ксенія Циганчук - Привиди серед нас

Це – кіт Єгора. І тим все сказано.

Можливо, у Маркіза скоро з’явиться апетит? Із вгодованого кота він знову перетворювався на худого та нещасного. Таким, яким свого часу Єгор забрав його до себе, після того, як від нього відмовилися власники.

Власта підійшла ззаду й обійняла доньку за плечі.

– Мам! Не роби так більше! У мене мало серце з грудей не вистрибнуло! – обурилася малá, розвернувши стілець на колесиках і дістаючи з правого вуха безпровідний навушник.

– А скільки я тебе просила не вмикати музику на повну гучність? – усміхнулася патрульна. – Шкідливо для вух, пам’ятаєш?

– Мам, я вже доросла. Припини мене вчити.

Катя дістала з лівого вуха навушник і склала обидва на столі. Нещодавно Артем подарував їй новіші з мікрофоном, проте дівчинка вперто користувалася саме цими. Їх їй презентував Єгор на минулий день народження. Інколи Власті здавалося, що ставлення доньки до Артема змінилося, проте щоразу, коли запитувала прямо, отримувала ухильну відповідь.

– Ти була з Артемом? – донька вичікувально глянула на матір своїми великими сірими очима. Щоразу дивлячись у них, Власта згадувала колишнього чоловіка – зовнішністю Катя дуже подібна на батька.

Донька виглядала змученою, під очима вже який день не сходили синці – Власта підозрювала, що дівчинка погано спить. Та хіба ж вона зізнається? На столі Власта зауважила розкидані зошити та підручники.

«І що в цієї дитини на думці?»

– Ні, я була на роботі. Склади все акуратно на столі, будь ласка… Ти вже вечеряла?

– А коли я на тебе чекала? – звела малá ображений погляд. Не тому, що Власта, як завжди, повернулася пізно зі служби – до цього вже звикла. Чим старшою вона ставала, тим більше її дратувало, що матір постійно вчить, як треба робити.

– Катю, не ображайся, що я пізно, – Власта сіла на ліжко, погладила кота. – Розслідування проходить непросто.

– Щось дізналися? – Катя пересіла ближче до матері.

– Ти знаєш, все глухо. Жодних зачіпок, – повела плечима.

Ще раніше Власта вирішила не вдаватися у подробиці. Не розповідати ж дитині про частину трупа, яку сьогодні доставили до міськвідділу.

– Єгор би щось знайшов. Неодмінно. Якби то він брався за справу. Він був крутий.

– Знаю, сонце, – Власта обійняла доньку за плечі. – Він крутий.

Обійнявшись, вони посиділи мовчки кілька хвилин, кожна думаючи про своє.

– Може, сходимо у цирк? Бачила рекламу – скоро до міста приїжджає.

– Мам, я тобі казала, я не ходитиму до цирку, у якому використовують тварин. Інша річ – ті, де самі люди виконують усі трюки, як «Цирк дю Солей» [8] «Цирк дю Солей» («Цирк Сонця») – відомий на увесь світ цирк, заснований у 1984 році у Канаді; не використовує у своїх виступах тварин. . Ось це – я розумію. Ось це – цирк.

– Вони ніколи не приїдуть до Рівного, – мовила Власта, водночас думаючи про те, що ставлення до цирку – ще одна річ, яку Катя перейняла від Єгора.

«Не думала я, що він настільки вплине на її життя».

– Зате у нашому місті є трупа, яка вирішила їх наслідувати, – у них круті номери й вони не використовують тварин. Здається, вони назвалися «Соломон» чи щось таке. Колись вони неодмінно прославляться на увесь світ.

– До них можна приходити на виступ?

– Вони влаштовують вуличні виступи, коли їм заманеться. Треба потрапити.

– Чесно кажучи, не надто уявляю цирк без тварин.

– У тебе застаріле мислення, мам.

– Ну, гаразд, якось сходимо, – примирливо сказала. – Ти не хочеш приглушити світло? – Катя «завелася» і Власта розсудливо вирішила змінити тему. – У тебе всі лампи горять. Не занадто яскраво? Особливо для пори, коли час лягати?

Катя насупилася, тож Власта й тут вирішила не наполягати. Зрештою, яскраве світло – ще одна звичка Єгора. Коли він відчував брак світла, очі й голова починали боліти, він гірше бачив.

– Ви знову посварилися з Артемом?

– Ні, – здивувалася Власта доньчиним здогадам. – Чому ти так вирішила?

– Ви часто сваритеся. Не хочеш розповісти, що між вами відбувається?

– Катю, у нас все добре. Справді, – й, аби чимшвидше змінити тему, Власта мовила: – Нам потрібно нарешті прикріпити москітну сітку на твоє вікно, – кивнула у бік відчиненого вікна.

– Ми могли б залишити стару, – байдуже зауважила донька.

– Ту, яку подер Маркіз, коли ганявся за метеликом, що невідомо звідки тут узявся? – Власта промовила це з роздратуванням, однак одразу змусила себе заспокоїтися й усміхнутися.

«Тільки чергової суперечки з Катею мені не вистачало.»