– Не знала, що ти тямиш у травах.
Власта з удячністю подивилася на Кир’яха й сумно посміхнулася. Його очі були червоними від утоми, під ними темніли кола, а ще патрульна помітила, що він неголений. Його дружина, Майя, ніколи не дозволяла такої сваволі, тож це могло свідчити лише про одне: Женя не був удома від учорашнього ранку.
– Тобі багато чого про нього невідомо, запевняю тебе, – пожартував тим часом Войтюк.
Якби патрульна краще знала Льошу, а Кир’ях не відволікся, випадково проливши чай, то хтось із них обов’язково помітив би, що молодий оперативник сьогодні почувається не у своїй тарілці.
– Ти мав нічне чергування? – запитала патрульна у Жені, коли той насипав цукор у свою каву.
– Є таке, а що?
– Тобто, ти не спав уже більше як добу?
Кир’ях відмахнувся, мовляв, не вперше, а відтак усе ж поцікавився у Войтюка, чому той постійно вовтузиться й не може спокійно всістися. Льоша завмер, до цієї миті він не помічав, що його поведінка так впадає в око. Молодий оперативник по-хлоп’ячому посміхнувся й урешті змусив себе заспокоїтися. Й усе б нічого, якби не те нав’язливе відчуття якогось лоскоту чи холодку, що безцеремонно розташувалося на його потилиці ще зранку. Так, ніби щомиті хтось супроводжує його, куди б він не подався.
– Ти когось чекаєш? – поцікавився Женя, коли Льоша, не втримавшись, укотре озирнувся.
– Я? Ні, ні. Нікого не чекаю. Вибач, то все нерви, – мляво всміхнувся Войтюк. – Скажіть, ви вірите у передчуття? – несподівано запитав. Він хотів сказати «карму», та, на щастя, вчасно стримався.
– Передчуття? – питання Войтюка виявилося таким несподіваним для Власти, що відразу ж повернуло неспокій.
– Льошо, не давай своїм страхам і негативним відчуттям себе захопити. Те саме стосується і тебе, Власто. Я розумію, що за ці дні чимало сталося. Але повірте мені, старому слідчому. Я знаю, що кажу. Ви ще молоді й лише недавно у поліції, проте саме в цей час усе й починається.
Власта та Льоша звели на Женю зацікавлені погляди.
– Через два роки, відколи я перевівся у відділ розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, мене так плющило, що ви собі не уявляєте. Я не спав, я мучився, я боявся. Мені на кожному кроці ввижалися вбивці. Знаєте, скільки разів мені погрожували розправою за час моєї служби у поліції?
– Ну, якщо мені вже неодноразово погрожували за ті шість років, що я тут, то можу уявити, скільки разів ти з цим стикався, – Льоша знову мимоволі зиркнув у вікно: жодних підозрілих осіб. Слова Жені – мов бальзам на душу. А раптом він справді накручує себе?
– З цим навіть я стикалася, хоч я найменше з вас працюю у поліції, – закивала Власта й усміхнулася. Знову сьорбнула чай, відчула, як гаряча рідина приємно стікає горлом, заспокоюючи. Ці кілька днів виявилися найгіршими в її житті.
– Сьогодні вранці я підійшов до машини й помітив, що багажник відчинений, – зізнався Войтюк.
– Щось викрали?
– Ні, Жень, нічого. Я все уважно оглянув.
– А чому ти не викликав слідчо-оперативну групу? – запитала Власта, знову сьорбнувши. Чай поволі вистигав, але задоволення від пиття не зменшувалося.
– Гм… Я так розгубився, що навіть не подумав, – закліпав очима Войтюк. – Та й нічого ж не викрали.
«Цікаво, чи спілкувався батько Єгора з Властою та Женею? Певно, ні – вони б розповіли. Винюхує все старий.»
Льоша великим ковтком допив американо і повернув горня на блюдце – у тиші кав’ярні вийшло занадто гучно.
– Усе ж варто було викликати. Хай би зняли відбитки. Це, певно, якісь наріки намагалися щось поцупити, але їх хтось злякав. Могли б запросто вирахувати, у нашій базі зберігається чимало відбитків. Справу ми б не відкрили, оскільки нічого не викрадено, та все ж могли б побалакати з ним чи з ними. Так би мовити, по-дружньому. Щоб не совалися, куди не слід.
Льоша відмахнувся.
– Пізно вже.
Войтюк на мить заплющив очі, розмірковуючи над словами Кир’яха. Відтак несподівано, вперше за весь день, розслаблено посміхнувся:
«Женя має слушність. Це все нерви. Треба ж було так себе накрутити. Войтюк, кому ти потрібен?»
Молодий оперативник розплющив очі. Знову сповнений сил і готовий працювати. Та навіть якщо хвилювання й полишило його, то совість усе одно продовжувала мордувати.
Він завинив перед Єгором. Страшенно завинив.
* * *
Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 12:30
Женя Кир’ях виглядав похмурим. Якби хтось спостерігав за оперативником, то здивувався б, наскільки разюче змінився вираз його обличчя, щойно машина Войтюка зникла за поворотом. Незадовго до того вони провели Власту до її помешкання, наказавши відпочити та заспокоїтися перед нічною зміною.
Читать дальше