Ксенія Циганчук - Привиди серед нас

Коли патрульна вилетіла за ним на вулицю, то зрозуміла, що той уже безслідно зник.

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 09:50

– Тобто? Ти хочеш сказати, що це не він приніс руку? – вкотре перепитав Войтюк.

– Льошо, скільки можна повторювати? Не він!

Власта знервовано ходила кімнатою, час від часу кидаючи погляд на криміналістів, які безцеремонно окупували помешкання й вивчали кожен його сантиметр. А надто саму кінцівку, що хтозна-звідки тут опинилася.

– Господи, добре, що Катя всього цього не бачить! – Власта притлумила нудоту, що вкотре підступила до горла.

– Думаю, нам варто залишити їх у твоєму помешканні, – кивнув Кир’ях на експертів, від яких тхнуло міцним запахом цигарок; Жені раптом шалено захотілося курити. Оперативник змусив себе відмовитися від цього задоволення. Натомість знову принюхався і цього разу розпізнав ще один запах: ледь уловимий аромат цукерок. Звісно, ними бавилася не Власта. Катя – ось хто справжній любитель солодкого з-поміж усіх його знайомих. – Ми можемо ненавмисне затоптати важливі сліди. Можна випити кави десь неподалік?

– Женю, до мене у квартиру ніхто не заходив. Які сліди? Він стояв на порозі, вклав мені у руку папірець, а я його відразу спробувала затримати.

– Але ж ця рука якось опинилася у твоїй квартирі, – заперечив Женя. – Як інакше вона могла сюди потрапити, якщо нікого чужого тут не було?

– Власто, можливо, до тебе ще вранці хтось приходив? Ну, не знаю, листоноша, скажімо. Чи просто сусід? Чи майстер якийсь?

– І я не помітила, як мені на поріг поклали людську кінцівку? Льошо, нікого тут не було. Окрім мене та Каті. Навіть Артем уже кілька днів не приходив.

– Ну, Власто, так не буває, – заявив Кир’ях. – Хтось мусив принести цю руку. Не з повітря ж вона з’явилася. Можливо, ти не помітила, як він її підкинув? Може, він заздалегідь поклав її на порозі, потім подзвонив у двері, а ти від шоку, що він заявився до тебе додому, не зауважила? Власто, вона вже лежала на порозі і, поки ви боролися, він непомітно штовхнув її ногою тобі у помешкання. Ось і все, – розвів руками. – Власне, це єдине логічне пояснення. Ти у цій ситуації справді могла не помітити. Існує чимало дуже вправних людей. Знаєш, скільки я таких зустрічав за тридцять років служби? Такі люди здатні поцупити будь-що у будь-кого просто з-під носа. Чому не можна так само щось підкинути?

Власта замислилася: чи могла вона так схвилюватися, що не помітила, як незнайомець підкинув руку? Якщо все так, як каже Женя, то виходить, вона стала жертвою добре продуманого плану. Вдруге цей чоловік приніс частину трупа поліції, а потім, скориставшись розгубленістю, втік. Урешті він не міг не розуміти, що його знають в обличчя і спробують впіймати. Отже, фокус з рукою – добре продуманий хід?

Усе більше деталей вранішнього інциденту поставало перед очима. Вона згадала, як одразу її налякав цей настирливий, нетактовний стукіт. Як підійшла до дверей і дослухалася. У цей час кінцівки, без сумнівів, на підлозі її передпокою не було. Стукіт повторився, і вона, роздратована наглістю непроханого гостя та власною боягузливістю, відчинила двері. А що тоді? Тоді всі думки вмить випарувалися. Окрім однієї: перед нею саме той, хто щось знає про вбивство Єгора. Чи дивилася вона собі під ноги? Звісно, ні.

Пояснення Кир’яха видавалося все більше логічним. До того ж воно її заспокоювало. Ця рука більше ніяк не могла потрапити до її помешкання. Власта знову скоса зирнула на посинілу огидну кінцівку – її саме пакували до прозорого пластикового пакета. Бордова кров зсохлася у місці відрізу. Вона не сумнівалася: від тіла її відчикрижили тією ж гострою сокирою, що і ногу. Кому належали ці кінцівки?

«От, дурепа! Власто, невже ти справді могла подумати, що вбивця заявиться до поліцейської додому без жодного плану з порятунку? Власто, ти мусила бути уважнішою! Ти мусила відразу збагнути, що для тебе підготували пастку! От, дурепа! Власто, як ти могла не помітити людської кінцівки, що лежала на твоєму порозі?»

Патрульна звела погляд на Кир’яха. Той досі стояв перед нею, чекаючи її відповіді. Як завжди, спокійний і розважливий. Мабуть, найбільш розважливий з усіх поліцейських, яких вона будь-коли зустрічала. Що то – досвід!

Власта зітхнула, відтак не втрималася – кинулася Кир’яху в обійми й розревілася.

– Ну, все-все, припини, – по-батьківському спробував заспокоїти її Женя. – Хлопці, – звернувся до криміналістів, які з роззявленими ротами витріщилися на них, – продовжуйте працювати. Що, ніколи не бачили жіночої істерики?