Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– А чи не надто ризиковано? – запитав Самковський. – Адже так можна позбавитись і життя, і паперів.

– Як на мене, папери давно не у Львові, – мовив комісар, – то ж, просто вбивши Гофмана, будь хто мало що дізнається.

– Все одно в нього має бути надійний сховок. Ви не хотіли б, скажімо, перевірити це помешкання на Бернштайна, звідки він телефонував? Або врешті той будинок в Перемишлянах?

– Ні, – коротко відповів комісар.

– Але чому?

– Бо саме цього він і домагається. Щоб ми тряслися цими проклятими галицькими дорогами, перевіряли квартири, де його давно немає, і, зрештою, просто втратили купу часу, – пояснив Вістович.

– Але як знайти його чи ті документи інакше?

– Зробити так, щоб Гофман прийшов до нас сам…

Самковський знизав плечима і дістав ще один рясно списаний листок паперу.

– Це список усіх телефонних дзвінків з Виспянського, 4. Тобто, з його останнього помешкання, – сказав він.

Комісар узяв листок і пробігся по списку поглядом.

– Чудова робота, Самковський, – похвалив він.

Той вдоволено посміхнувся. Допивши каву, чоловіки розійшлися, і тільки після полудня в кабінеті Самковського задзвонив телефон. Поліцейський зняв слухавку.

– Це Вістович, – долинуло звідти, – здається, я знаю де документи і цей покидьок.

Самковському перехопило подих.

– Де ми можемо зустрітись? – запитав він.

– Їдьте на головний двірець, до відділення залізничної пошти, – мовив комісар, – прихопіть з собою ще двох-трьох чоловік.

– На двірець? – здивовано перепитав той.

– Так, ви добре почули..

– Гаразд. Будемо там за півгодини.

– Тільки не викажіть себе. Ніякої форми.

– Звісна річ!

– Тоді до зустрічі.

На двірцевій площі Самковського і двох поліцейських зупинили польські солдати, проте одразу ж пропустили. Біля відділення залізничної пошти на них справді вже чекав Вістович.

– Послухайте, пане комісаре, мене просто тіпає від нетерплячки, – вимовив Самковський.

– Тихше, – мовив той, – давайте зайдемо всередину. Там я все розповім.

Чоловіки зайшли за двері, опинившись поміж велетенських дерев'яних ящиків і металевих коробок.

– Лишіть поліцейських тут, а ми піднімемось нагору, – наказав комісар.

– Гаразд.

Самковський віддав команди.

Нагорі Вістович провів його в невеликий кабінет, де стояв телеграфний апарат, кривобокий стіл і шафа, завалена паперами, папірцями і різноманітними бланками.

– Це приміщення з радістю надали мені на кілька годин, коли я сказав, що служу в австрійській поліції, – мовив комісар, – на моє щастя, поштовий урядовець затятий імперіаліст.

Самковський скривив усмішку.

– Що нам слід робити? – запитав він.

– Вдавати із себе поштових службовців.

– Але навіщо?

– Зараз поясню все по порядку, – сказав комісар, сідаючи за стіл, – пригадуєте список телефонних з'єднань з колишнього помешкання Гофмана, який ви передали мені вранці?

– Звісно. Він коштував мені найбільше мороки.

– Так-от, я спробував побачити в них якусь закономірність. Спочатку це видавалося вар'ятським задумом, але врешті мені вдалося, – мовив Вістович, – впродовж останніх двох місяців три телефонні дзвінки повторилися тричі: до Дирекції залізничної пошти в Данцігу, у Відні і тут, у Лемберзі. Між дзвінками в середньому минало десять днів. Якраз стільки, скільки йде залізнична пошта. Виходить, Гофман відстежував прибуття якоїсь посилки.

– Хочете сказати… – почав здогадуватись Самковський.

– Що таким чином цей пройдисвіт «заховав» документи, на які полює гаймвер, мафія і ми з вами, – доповнив комісар, – щойно вони потрапляли в одне місто, як їх спільники Гофмана одразу відправляли в інше. У Львові, звісно, він робив це сам. І так по колу. Іронія в тому, Самковський, що вже тричі за весь час ці папери були у Відні, під самим носом в уряду.

– Гаразд, то де ці папери зараз?

– Вчора, як виявилось, їх спровадили вчетверте до Відня. Годину тому якийсь чоловік дзвонив сюди і перевіряв, чи вони відправились успішно. Мені здається, це був сам Гофман. На щастя, я вже був тут.

– Ви говорили з ним?

– Ні, але перед тим попросив службовця сказати, що на складі сьогодні сталася пожежа. Мовляв, дещо вдалося врятувати, а дещо ні… Тому відправнику слід негайно прибути сюди.

– Уявляю, як він сполошився.

– Не те слово, – мовив комісар, – сказав, що прибуде якнайшвидше. Принагідно, тут є декілька обгорілих ящиків. Накажіть своїм людям поставити їх під двері і полийте водою…