Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Комісар підійшов до неї і, нахилившись, поцілував у чоло. Йому подумалось, що вони якось зовсім однаково самотні.

Задзвонив телефон. Вістович не помилився.

– Am Apparat, – зірвавши слухавку, мовив комісар.

Цього разу, на зв'язку виявився Гольденберг.

– Вітаю, пане комісаре! Як ся маєте?

Останнє він сказав українською.

– Могло б бути краще.

– Завжди могло б бути краще, пане Вістовичу.

– Чому ви завжди телефонуєте серед ночі? – не втримався, щоб не запитати комісар.

– Тому що в цей час більше шансів, що ви вдома, – відповів Гольденберг.

«Чорта з два! Тому що в цей час на людину легше вплинути, – ледь не вирвалось у Вістовича, – старий розвідницький прийом».

– Вам вистачає грошей, пане комісаре? – турботливо запитав урядовець.

Той відповів ствердно.

– Гаразд, тоді розкажіть про свої успіхи.

– Мені наразі не вдалося знайти Гофмана, але я на вірному шляху, – промовив Вістович.

– Он як? Звідки впевненість?

– Мені… чимало про нього відомо.

– Що, наприклад?

Схоже, що на тому боці насторожилися.

– Відомо про його амурні справи, – збрехав комісар.

– Що ж гаразд, пане Вістовичу. Амурні, то амурні… Я, власне, хотів нагадати, що в нас залишилось максимум два дні. А також те, що особа Гофмана цікавить нас менше. Значно більше документи, які є в нього. Якщо ви їх не знайдете до післязавтра, нам доведеться заплатити цьому сучому синові ту суму, яку він вимагає. А це, як ви розумієте, пане Вістовичу, провал справи…

– Розумію, пане Гольденбергу.

– Чудово, комісаре. Тоді гарного дня. Він вже майже почався…

– Вам також.

У Відні поклали слухавку. Вістович зробив те саме. Спати вже не хотілося, залишалось тільки смалити цигарки одну за іншою аж до світанку.

Втім, коли в місті згасли ліхтарні вогні і почали сіріти вранішні сутінки, комісар з деяким подивом зрозумів, що не відчуває втоми. Ледве дочекавшись восьмої ранку, він поспіхом вийшов з дому і попрямував на Академічну. В Дирекції поліції, як завжди о такій годині, починалось життя. Між поверхами снували поліцейські клерки і прохачі. Звідусіль чулися голосні розмови, суперечки і подекуди щира брутальна лайка.

Вістовича пропустили одразу, мовби він і досі був їхнім комісаром. Збігши звичними сходами на другий поверх, чоловік увірвався в кабінет Самковського.

– Ви підготували все, що я просив? – замість привітання запитав він у того.

Решта присутніх, здивовано перезирнулися. Проте, Самковський ствердно кивнув.

– Давайте вийдемо, – запропонував він Вістовичу.

– Гаразд.

Самковський взяв папку з паперами і рушив до дверей. Вістович подався слідом.

– От чортівня, – промовив перший у коридорі, – в таку пору тут ніде не вдасться поговорити віч-на-віч.

– Тоді ходімо на вулицю.

– Там холодно. Хіба що ви, пане Вістовичу, не відмовитесь пригостити кавою колишнього підлеглого, – поклянчив Самковський, – бо в мене вітер в кишенях.

– Гаразд, ходімо до Шнайдера.

В кав'ярні було тепло й приємно пахло випічкою. Чоловіки ковтнули слину і вмостились за столик. Самковський відкрив свою папку.

– Перше – це протокол допиту Ріти Фрюліх. Тієї, що торгувала морфієм. Як виявилось, Гофман був її покупцем. Для нього вона надавала чималу знижку.

– Це я знаю.

– В будинку на Бернштайна, звідки був дзвінок до Відня, ми вчора заарештували такого собі Густава Шоделя, який…

– …зберігав у себе сахарину. Мій знайомий з віденського потягу, як і Ріта. Схоже, Гофман використовував його як кур'єра, – перебив Вістович, – а заодно й жив у нього певний час, коли покинув своє житло на Виспянського.

Самковський ображено замовк..

«Якщо ви все знаєте, то на біса вам я?» – читалося на його обличчі.

– Далі, Самковський, далі, – нетерпляче мовив комісар.

– Я не знав, що Гофман займався контрабандою, – зауважив він.

– Тепер знаєте. Ця рибина буде ваша, Самковський, як і Ріта Фрюліх, – пообіцяв комісар, – адже досі ви не пошкодували, що зв'язалися зі мною?

– Ні, – зізнався той.

– Тоді продовжуйте. Що там у вас іще?

– Я з'ясував, що позаминулої ночі Гофман телефонував не лише до Відня.

– Куди ще?

– Через дві години після тієї розмови у нього була розмова з Вільном.

– А оце вже цікаво, – сказав комісар.

– Ну, нарешті, – хмикнув Самковський.

– Розумієте, що це означає? – запитав Вістович.

– Щиро кажучи, тільки здогадуюсь.

– Те, що наш дорогий Гофман насправді затіяв подвійну гру, – пояснив комісар, – мені здається, він намагається продати свої папери як Відню, так і мафії. При цьому просто чекає, хто більше заплатить.