Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– Отже, маємо нарешті версію? – запитав Самковський, з жадібністю поглядаючи на сусідній столик, де двоє чоловіків завзято сьорбали якусь гарячу зупу.

Самі вони отримали, наразі, тільки пиво, але, звісна річ, голод воно не вгамовувало.

– Радше здогад, – Вістович також зиркнув убік їдців, – знати б ще, який стосунок мав Гофман до мафії.

– В наш час якщо хтось займається підприємництвом, то без згоди мафії або повоєнних урядів йому не обійтися, – проговорив Самковський.

– З ким же тоді важливіше підтримувати добрі стосунки? – запитав комісар, відірвавши погляд від сусіднього столика.

Голод ставав просто нестерпним.

– Більшість намагаються догодити і тим, і тим…

– То, можливо, наш дорогий Гофман також намагався «догодити і тим, і тим»? – сказав Вістович.

– Тобто мав зв'язок і з австрійським урядом, і з Bruderferajn? – перепитав Самковський.

– Чому б і ні? Ви самі зазначили, що більшість намагаються балансувати між чорним і білим. І от, коли цей баланс з якоїсь причини порушився, у Гофмана почалися проблеми… – промовив комісар.

– А тут ще й борг в казино, – підтримав його співрозмовник.

Вістович раптом замовк. Несподівана думка шалено запульсувала в його скронях.

– Не було ніякого боргу в казино, – промовив він за хвилину.

Самковський, що вкотре підносив до рота склянку з портером, поставив її назад на стіл.

– Тобто як? – здивовано запитав він.

– Нас одурили, Самковський, а я повівся, як школяр!..

Вістович ляснув себе по лобі, аж їдці за сусіднім столиком озирнулися.

– Річ у тому, що в казино, де часто бував Гофман, я пішов найперше. Розпитав про все управителя, а потім, коли вийшов на вулицю, на мене напали ті виродки з Bruderferajn, – сказав комісар, – після них до мене одразу ж підійшов Ляшевський і розповів, що Гофмана шукати вже марно… Так-от, звідки, в біса, вони всі так швидко дізналися про мене і моє завдання тут?

– Дуже просто. За вами стежили, пане Вістовичу. Причому, як на мене, ще з віденського потягу, якщо не з самого Відня, – сказав Самковський.

– Може й так, – відповів комісар, – я, вочевидь, зробив дурість, признавшись сусідові по купе, що служу в поліції. На те, зрештою, були окремі підстави… Але як мене одразу знайшов Ляшевський?

– Що ж, пояснення тільки одне…

– Саме так, – кивнув Вістович, – управитель казино Нахман, нині мертвяк Ляшевський і сам Гофман втрьох затіяли цю чортівню… Задум був такий: коли в Гофмана почалися негаразди в його балансуванні поміж мафією і урядом (а чому, гадаю, ми найближчим часом дізнаємось) він розігрує своє самогубство. Ніби застрілився десь на периферії, у своєму старому будинку. А для того, щоб була видима причина для суїциду, Нахман в Лемберзі дописує йому несплачені борги…

Повітовій поліції, як я вже казав, зараз не до самогубців. Цілком можливо, що в будинку й лежало чиєсь тіло з діркою в голові, проте за життя воно належало точно не Гофману. Так чи інак, але в поліції і в гміні Перемишля у це повірили…

Щодо Ляшевського, то його завданням було повідомити про смерть друга всюди, де слід, у Львові: львівській поліції – тобто вам, Самковський, – мафії та всім, хто його знав. Далі з'явився я, про що йому негайно повідомив Нахман. Перечекавши десь за рогом, доки мене віддухопелять ті виродки з Bruderferajn, Ляшевський вдав із себе доброго самарянина. Допоміг звестись на ноги і допровадив у найближчу кав'ярню… Там, про «самогубство» Гофмана від нього дізнався і я. А згодом – і австрійський уряд…

– Отже, таким чином, Гофман вирішив заховатися від усіх? – перепитав Самковський.

Услід за цим в його животі добряче забуркотіло.

– Де ж, курва, наше їдло? – сердито додав він.

– Саме так. Погодьтеся, непоганий спосіб зникнути, – сказав Вістович.

Щодо комісара, то він, схоже, зовсім забув про свій голод.

– Що ж тоді змусило Гофмана себе видати? Всіх одурив. Далі сидів би собі тихцем і втішався тим, що вийшов сухим з води.

– По-перше, він авантюрист. У Відні я отримав детальну характеристику його характеру. Такий не всидить на місці, – відповів Вістович.

– Цього недостатньо, як на мене.

– Ваша правда, Самковський. По-друге…

– Прошу пробачення, панські картопляні пляцки! – виріс збоку кельнер.

– Нарешті! – видихнув Самковський і одразу запхав одразу два собі в писок, як тільки той відійшов. – То що ж по-друге?

– По-друге, в такий час не надто можна десь пересидіти, не заробляючи ані крони. Не забувайте, Гофман звик геть до іншого життя.