Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Комісар дістав з кишені блокнот і олівець. Знайшовши чисту сторінку серед своїх записів, він зробив ретельну замальовку і повернувся в будинок.

– Що скажете? – запитав його Самковський, ніби вони знову працювали разом.

Як і в старі часи, в цьому погляді світилася надія і дещиця заздрощів. Колишній шеф, безперечно, вже знав чимало.

– Це вбивство – справжній черяк на дупі для львівської поліції, правда ж? – мовив Вістович.

Самковський кивнув. В нього справді й без мертвого Ляшевського вистачало клопотів.

– Скажу вам, що тут більше відомого, аніж невідомого, – посміхнувся раптом комісар, – такий собі ключ до моєї загадки, який нарешті трапився. Треба тільки обережно й терпляче відмикати…

Вістовичу таки довелося зайти в Дирекцію поліції. Точніше, він сам запропонував Самковському податися на Академічну, з надією, що в колишньому кабінеті збереглися його власні документи. Проте, як з'ясувалось, надія була марною. Російські жандарми, котрі господарювали тут всього рік, шукали в архіві поліції справи москвофілів. Втім вирізнити потрібні папери, які були написані переважно німецькою, серед решти кримінальних справ, їм виявилось не під силу. Зрештою, росіяни вирішили просто розрубати цей гордіїв вузол і знищили ледь не увесь архів лемберзької поліції. Як не смішно, але чимало справ москвофілів таки залишились, а от робочі нотатки всіх львівських комісарів пропали в полум'ї.

– От паскудство, – вилаявся Вістович.

Самковський гірко посміхнувся.

– Зникло все, – сказав він, – каталоги з відбитками пальців, світлини, описи, вироки… Маємо тільки документи від 1916 року. Знаючи це, на Баторія ледь не кожен злочинець, який потрапив туди до війни, волає, що не винен, і вимагає перегляду своєї справи. Звісна річ, переглядати нічого.

– Свого часу я зібрав рисунки всіх слідів, які могла залишити людська нога на теренах імперії, – промовив Вістович, оглядаючи кабінет, в якому за цей час багато змінилось. Від розміщення меблів до шпалер на стінах.

– Таким чином, побачивши слід, мені неважко було відповісти, де купили взуття: в Галіції, Богемії чи десь, у Верхній Австрії, – додав він, – цього шкода найбільше.

Комісар закурив і неквапно підійшов до вікна. Краєвид звідти був до болю знайомий. Академічна тягнулася далі до широкої площі, на якій височів пам'ятник Фредрові, а звідти розходилася п'ятьма вулицями. За пам'ятником виднівся костел святого Миколая з порослими довкола нього могутніми липами. Тепер, посеред зими, вони стриміли чорно й непривітно, але під час літньої спеки попід ними завжди рясніли столики, де львів'яни відпочивали в затінку, попиваючи холодний лимонад з найближчих кнайп.

Посеред площі двірник у лискучих армійських чоботях згрібав дерев'яною лопатою якісь жалюгідні залишки снігу. Вістович подумав, що це, найпевніше, колишній солдат, який повернувся з війська і не знайшов іншої роботи. Втім звичка начищати чоботи в нього не зникла. Тим часом до кабінету зайшов черговий і про щось відрапортував Самковському. Комісар помітив, що цей також був в армійських чоботях, щоправда не в таких доглянутих.

– Де ви служили, добродію? – раптом запитав у нього Вістович.

– Я, мельдую покорнє… я… – запнувся той від несподіванки.

– Та відповідай, коли питають, – гримнув на нього Самковський.

– В десятому піхотному полку, пане… – тут він знову розгубився, не знаючи як звернутися до Вістовича.

– Але чоботи маєш трофейні? – перепитав той.

– Мельдую покорнє, зняв з московського офіціра, – з гордістю проказав той.

Вістович знову відійшов до вікна. Двірник на площі вже смалив цигарку, спершись на свою лопату. Через цю безсніжну зиму поспішати йому справді було нікуди.

Самковський відпустив чергового.

– Чим вас зацікавило його взуття? – запитав він, коли той вийшов за двері.

– Бачте, Самковський, я, звісна річ, не пам'ятаю всіх візерунків на підошвах імперських чобіт і черевиків, але знаю, що в нас робили взуття здебільшого на високих підборах, а слід у саду плаский… Ваш черговий, приміром, залишив би там точнісінько такий самий слід.

– Отже, вбивця мав нетутешнє взуття?

– Однозначно. Більш того, гадаю, він і сам нетутешній. І навіть родом не з імперії.

– З чого такий висновок? Адже ми маємо тільки слід.

– Не тільки. Ви уважно обстежили підвіконня, Самковський?

– Більш-менш.

– В тому то й річ, що «більш-менш». А слід було, як в давні часи, – ретельно, до болю в карку. Тоді б ви знайшли, приміром, те саме, що і я.