Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– В мене є дещо інше, – промовив Нахман.

– Що ж?

Управитель вийшов з зали і, за мить, повернувся з невеличким пуделком в руках. Відкривши його, він показав комісарові яскраво-білий порошок, що був усередині.

– Що це? – запитав Вістович.

– Сахарина, – відповів той, – ложка цього порошку може замінити два-три фунти…

– Ось воно що, – комісар не стримав радощів, – уряд встановив монополію на виробництво цукру… Ти знаєш, що навіть зберігання будь-яких замінників – тяжкий злочин?

Нахман кивнув.

– Отже, в такий спосіб він тобі віддячував?

– Так.

– І не лише тобі? Гадаю, цим порошком він забезпечував усе місто?

– Думаю, не тільки. Більше йшло закордон.

– Ага, завжди цікавіше підривати чужу економіку.

– Мабуть, так…

– Але ж цукром не обійшлося, правда?

– Ще був підробний алкоголь і сигари.

– І все?

– Про інше я не знаю.

– Отже, наш Гофман насправді крупний аферист. Він і морфій міг дістати, чи не так?

– Я ніколи в нього про це не просив, але знаю, що міг би.

Вістович закурив, проте так і не торкнувся кави. Кілька хвилин він дивився крізь дим на переляканого управителя, що виструнчився перед ним, як школяр.

– Де зараз може бути цей Гофман? – запитав комісар.

– Я не знаю, пане Вістовичу…

Нахман говорив щиро.

– Ось тобі моя порада, – комісар загасив недопалок і звівся на ноги, – знищи цей порошок і все інше, що дісталось тобі від нього.

– А потім?

– А потім тікай з міста. Якнайшвидше.

Сказавши це, Вістович вийшов із зали. На вулиці він неквапно рушив убік Вірменської, вирішивши, що на сьогодні досить усього і слід хоч трохи перепочити. Потроху все складалося докупи. Отже, «діловий партнер» австрійського уряду, а точніше гаймверу, виявився крупним контрабандистом. Цілком можливо, що цим «діловим партнером» гаймверу насправді була мафія, а Гофман – тільки посередником між цими двома силами. Тоді це пояснює, чому Рімель вимагав насамперед відшукати документи, а вже потім самого Гофмана. Якщо гаймвер у Відні через мафію у Львові покривав крупну контрабанду, то оприлюднення цих паперів викличе небувалий міжнародний скандал. Звісна річ, для Австрії, яка зараз ледве оклигує після війни, це буде важкий удар. Гофман це розуміє, тому й наважився на свою небезпечну гру. Цікаво, що йому відповіли у Відні?..

В своєму помешканні Вістович несподівано для себе віднайшов чистоту. Ця гостя вкрай рідко потрапляла в його дім раніше, то ж тепер комісар почувався якось ніяково… Прибрала, очевидно, Марта. Сама вона мовчки лежала на канапі й дивилася кудись у стелю.

Вістович зняв пальто і привітався. Дівчина не відповіла.

– Ти хочеш їсти? – запитав комісар, згадавши, що не залишив їй ані грошей, ані їжі.

– Ти знаєш, чого я хочу, Гофмане, – відповіла вона сухим голосом, – мені погано…

– Їсти ти також мусиш.

– Морфій заміняє мені все. Навіть їжу.

– Гаразд. Я принесу.

Він, як і минулого разу, розламав ампулу, вилив її вміст у склянку з водою і подав Марті. Дівчина з жадібністю випила.

– Ти дав мені менше, – ледь не плачучи, сказала вона.

– Кожного разу буде менше, Марто. Доки не відвикнеш, – відповів комісар.

– Який ти жорстокий, Гофмане.

– Припини нарешті називати мене Гофманом, чорт забирай! – гримнув комісар.

Вона стрепенулася всім тілом, але за мить тихенько захихотіла. Почав діяти морфій…

– Ти пам'ятаєш наш замок, Гофмане? – ледве чутно лепетала Марта, якось дивно закидаючи голову назад. – Ти пам'ятаєш наш чарівний замок? І човен? Ти пам'ятаєш того човна?.. Замок… човен… Ти показав мені… Вода така тепла, як молоко… Ти там?..

– З мене досить! – не витримав Вістович, – Завтра ж забирайся з мого дому під три чорти!..

З цими словами він вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима. Після важкого дня ця морфіністка тепер його дратувала.

Цього разу Вістович передчував, що серед ночі або під ранок йому знову задзвонять з Відня. Комісар прокинувся о пів на четверту і вже не зміг заснути. «Телефонний апарат в кімнаті, де зараз Марта, – подумалось йому, – треба перейти туди…».

Звівшись з ліжка, він хутко одягнувся і, обережно ступаючи, перейшов у сусідні покої. Світло вуличного ліхтаря, як завжди, заливало стіл і підлогу, скрадаючись, мов злодій, до софи. Марта спала спокійно, як і минулої ночі… Вістович подумав, що дарма нагримав на неї. Як це не дивно, але в своєму рідному Лемберзі він був потрібен тільки їй. Ця дівчина з важкою морфійною залежністю була єдиною, хто чекав його ввечері. Хоч і можливо не зовсім, якщо кожного разу називала його чужим іменем.