Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Він, поміж тим, роззирнувся довкола, оглядаючи залу, проте кав'ярня Шнайдера анітрохи не змінилася. Тільки на шинквасі з'явилося кілька зім'ятих трофейних російських касок.

– Як і у всіх, – відповів колишній підлеглий, – доки вся ця чортівня не закінчиться, навряд в когось справи йтимуть добре.

– Це ви про війну у Львові?

Самковський кивнув. Тільки зараз обидва зауважили, що вони, русин і поляк, мали б належати до ворожих таборів.

– Про війну, – мовив той.

Вістович дивився на співрозмовника, прагнучи відшукати на його обличчі сліди змін, проте все ховали за собою окуляри. Самковський тепер носив більші і масивніші, аніж чотири роки тому.

З початком війни їх разом відправили до Перемишля, але потім їхні дороги розійшлися. Вістович опинився на італійському фронті, а Самковський всю війну прослужив у військовій канцелярії в Кракові.

Підійшов кельнер і без особливої радості в голосі запитав, чого вони бажають. Вибір, щоправда, був невеликий: канапки з сиром, кнедлі або в'ялена риба. З алкоголю тільки горілка. Пива у Львові вже кілька років не варили. Чоловіки вибрали канапки і замовили кожен по сто грамів.

– То пан повертається до Львова? – обережно запитав Самковський, коли кельнер пішов.

– Ні, наразі залишаюсь у Відні. Принаймі до емеритури. А там побачимо… Я тут у справі, – відповів Вістович.

Самковський зробив короткий жест, який мав би означати щось на зразок: «Так і думав, що потрібна моя допомога. Інакше би ви мене не шукали».

Проте Вістович вдав, що не помітив цього, і продовжив:

– Маю одне питання до вас, Самковський, як до функціонарія поліції.

– Прошу. Яке?

– Чи траплявся вам останнім часом такий собі Леон Гофман? Знаю, пам'ять у вас добра, а він особистість непересічна.

– Постачальник тютюну армії? – перепитав той.

– Здається, так.

– Кілька місяців тому ми перевірили всіх тутешніх підприємців, які співпрацювали раніше з Віднем. Гофман не викликав підозр. А що з ним не так?

«Погано перевірили», – ледь не вирвалось у комісара, але він спохопився. Перед очима постала дівчина, яка благала його про морфій.

– Чоловік цей зник. У Відні вимагають його знайти.

– Готовий допомогти пану, – без надмірного завзяття сказав львівський поліцейський.

– Дякую, Самковський. Проте однієї речі я потребую просто зараз.

– Якої?

– Мені треба знати, де я зможу купити трохи морфію.

Навіть окуляри не приховали те, як очі Самковського полізли з орбіт.

– Можна запитати навіщо? – промовив він.

– Пізніше. Зараз не можу сказати.

Поліцейський похитав головою.

– З цим дуже важко. Аптекарі майже не мають. Мене часто просять дістати морфій для поранених польських солдатів, але навіть поліція тут безсила… Якось навіть наші офіцери мусили позичити трохи в українців.

Вістович посміхнувся. Мабуть, ніде більше в світі дві ворогуючі армії не виручали одна одну медикаментами. Як, зрештою, більше ніде не припиняли вогонь, щоб пропустити трамвай.

– І все ж таки, – промовив він, пильно глянувши на Самковського.

Вістович надто добре його знав, щоб розмова на цьому завершилася. Поліцейський зняв окуляри і ретельно протер хустинкою скельця, а тоді знову одягнув і роззирнувся довкола. Втім окрім них в кав'ярні не було більше нікого.

– Іноді, коли дуже потрібно, я звертаюся до однієї особи, – стишеним голосом сказав Самковський, – звісно, при цьому не кажучи, що служу в поліції. Вона, щоправда, бере втричі більше, ніж будь-який аптекар.

– А не цікавились, звідки в неї морфій? – запитав комісар.

– Поцікавлюсь після війни, – обрубав його співрозмовник і гнівно глянув на Вістовича.

– Даруйте, стара звичка, – поспішив вибачитись той.

– Життя солдатів важливіше, ніж закон, – мовив Самковський і знову мусив протерти свої окуляри.

– Звісно, – погодився Вістович.

– Так-от, – продовжив той, – якщо потрібно, я влаштую зустріч з цією особою.

– Може бути сьогодні? – запитав комісар.

– Думаю, так. Як вас знайти?

– За старою адресою, на Вірменській.

– Гаразд. Я дам знати.

За півгодини чоловіки попрощались, і Вістович неквапно рушив убік площі Ринок. Здалеку долинули постріли і навіть звук артилерії. Котрась із армій, вочевидь, розпочала наступ. Декілька солдатів, чи то польських, чи то українських, пробігли перед ним і зникли за рогом. Ніхто з перехожих особливої уваги на них не звернув. В таких умовах Львів жив давно.

З площі Ринок комісар подався на Ягеллонську і далі прямо. Найпевніше, таким самим шляхом частенько ходив зниклий Гофман. За декілька кроків Вістович побачив вивіску «Казино».