Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Він зрозумів, що настав час для його метаморфоз, і перевтілення Вістовича справило на Шоделя не менше враження, ніж його власне на комісара. Поліцейський відгородив його від решти пасажирів і дивився так грізно, що товстун мав за краще не опиратись і йти туди, куди йому наказали.

В тамбурі він вже не так єхидно і впевнено перепитав:

– То ви їхній спільник? – Шодель, вочевидь, мав на увазі повстанців ЗУНР.

– Ні, – буркнув Вістович.

– Але ж ви не торговець вином, правда?

– Як і ви не той, ким себе назвали.

– Що ж, ми квити.

– Не зовсім.

– Чому?

– Бо я служу у віденській поліції, а ви перемитник, злодій і пройдисвіт, хоч колись і справді були адвокатом.

– Що ви в біса собі дозволяєте?

– Стули пельку. Що у твоїй валізі?

– Особисті речі.

– Брешеш. Коли затрусило поїзд, ти першим ділом вхопився за неї. Навіть саквояж на колінах був не такий важливий для тебе.

– Там цінні особисті речі.

– Тоді б ти не спирався на валізу ліктем.

– Дурниці, пане Вістовичу, – впевнено сказав Шодель, але ця впевненість, видно, коштувала йому титанічних зусиль.

– А це також дурниці? – раптом промовив комісар і встромив руку в його кишеню.

Шодель спробував удати обурення, проте в руках Вістовича вже був невеличкий гарно оздоблений жіночий годинник.

– Гадаю, саме зараз пані Фрюліх його шукає, щоб дізнатись котра година, – тепер комісар відверто з нього знущався, – як адвокат став перемитником, я ще можу збагнути. Але як зробився звичайним кишеньковим злодієм, мені відверто невтямки.

Шодель побілів, як стіна.

– Часи такі, – здавлено мовив він.

– Аякже.

– Не виказуйте мене, пане Вістовичу.

– Чого б? Я ж служу в поліції.

– В австрійській поліції, а ми в Галичині, яка вже Австрії не належить.

Подумки комісар визнав, що цей пройдисвіт має рацію.

– Що все-таки у вашій валізі? – запитав він.

– Цукор, – видихнув той.

– Цукор? – Вістович ледве втримався, щоб не розреготатись.

– Не смійтесь. Львівські казино, кнайпи й ресторани воліють мати справу з перемитниками, аніж платити справжню ціну. От я і дістаю їм те, що просять…

Вістович був здивований. Про таку контрабанду він чув уперше і ледве вірив своїм вухам. Хвилину він міркував, що йому робити з цим Шоделем.

– Гаразд, – врешті промовив комісар, – зараз повернемось в купе, і ви з такою ж спритністю покладете годинника його власниці назад до кишені.

– Згоден, – тихо й радісно сказав той, – тільки от що…

– Щось не влаштовує? – з подивом перепитав поліцейський.

– Ні, ні, я про інше… Ви б придивилися уважніше до цієї Ріти Фрюліх, пане Вістовичу. Мені здається, вона також приховує якусь таємницю.

– Чому ви так вирішили?

– Багато ви знаєте жінок, які носять в кишені жакету зброю?

– Ні, небагато.

– Я також. А при ній акуратний дамський револьвер, схожий на іграшку.

– Нічого дивного. Жінка подорожує сама.

– Нехай так. Але все одно придивіться до неї.

– Мені вистачило вас.

– Гаразд, як скажете.

Вони повернулись до купе, де Ріта найперше запитала, чи вдалося їм дізнатись причину зупинки. Схоже, зникнення годинника вона ще не зауважила. Обоє чоловіків знизали плечима.

– Різне буває. Що завгодно могло трапитись, – філософськи промовив згодом Шодель.

Невдовзі відчувся рух потяга назад. Схоже, його відтягували від місця зіткнення локомотива і польського військового ешелону, щоб перемістити на іншу колію. Було вже далеко за північ, коли пасажири полегшено зітхнули: віденський експрес вирушив до своєї кінцевої зупинки – станції Лемберг.

Перш ніж попрощатися з Шоделем, Вістович записав його львівську адресу і попередив, щоб той бува не збрехав і назвав її правильно. Інакше наступного разу так легко віденського комісара він вже не збудеться. Товстун присягнув, що у Львові справді мешкає в будинку на вулиці Бернштайна, де покійна тітка заповіла йому тісну комірчину.

На пероні пасажирів зустрічали польські солдати. Офіцери ввічливо, але настирливо просили кожного показати документи і повідомити мету візиту до Львова. Вістович вирішив повторити свою байку про торгівлю вином і навіть для певності назвав кілька марок доброго рислінгу з Нижньої Австрії, які в майбутньому планувала постачати сюди його уявна виноробна компанія. Офіцер, прицмокнувши язиком, схвалив такі починання і побажав йому успіху та всіляких гараздів. Безперечно, якби Вістович зізнався, що насправді працює в австрійській поліції, розмова з ним видалася б геть інакшою.