Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Вістович заховав до кишені конверт, а потім узяв папку.

– Я можу йти, пане директоре? – запитав він.

Йому хотілося якнайшвидше опинитися на свіжому повітрі, щоб усе обміркувати як слід.

– Звісно, комісаре, – в голосі директора поліції справді з'явилася байдужість.

Вістович не забарився. Підвівшись, він промовив коротке прощання і рушив до дверей. Залагодивши всі документи, які потрібні були йому для тривалого відрядження, комісар вийшов на вулицю. Тепер слід було швидко зробити дві справи: зібратися в дорогу і взяти квиток до Львова.

До вечора було зроблено і перше, і друге. А вранці, о десятій годині, Вістович вже сидів у своєму купе. Навпроти нього недбало розсівся кругленький чоловічок невизначеного віку, з невеликим саквояжем на колінах і валізою, котру поставив праворуч від себе біля вікна, мовби навмисне для того, щоб зручно спертися на неї ліктем. Він спочатку уважно зміряв комісара поглядом, а потім приязно йому усміхнувся.

– Моє шанування, – промовив чоловічок.

– Вітаю, – відповів комісар.

– Пан до Лемберга?

Вістович кивнув.

– Я також…

Здавалось, на цьому розмова могла б і урватись, проте чоловічок продовжив свої теревені:

– Здається, прибуваємо серед ночі… Якщо пощастить..

– Що пан має на увазі? – не зрозумів комісар.

– А ви хіба не чули? В Лемберзі русини і поляки зачали справжню війну між собою. Австрія за цим лише спостерігає… Хтозна, можливо тамтешній двірець вже підірвали.

– Гадаю, ні, – посміхнувся Вістович, – ані перші, ані другі не є ідіотами, щоб нищити своє місто.

– Гм, гм… – сумнівно промуркав його співрозмовник і визирнув у вікно.

За останні декілька хвилин краєвид там зовсім не змінився, оскільки потяг мав рушити лише за чверть години.

– Мене звати Густав Шодель, – знову повернувшись до комісара, представився він.

– Адам Вістович, маю приємність…

В цей час до купе зайшла жінка доволі приємної зовнішності, принісши з собою ледь чутний запах парфумів. Чоловіки урвали розмову і гречно схопилися з місця.

– Доброго ранку, панове, – першою привіталась вона і сіла навпроти Вістовича.

Обличчя Шоделя розпливлося в широкій усмішці, і він кинув на комісара переможний погляд.

Жінка мала на вигляд не більше тридцяти. Була одягнена скромно, проте зі смаком. З прикрас виднілося тільки найнеобхідніше. Точніше те, без чого навряд чи хтось міг уявити вродливу пасажирку другого класу віденського потягу: акуратні сережки, скромне намисто з недорогого каменю і перстень на місці обручки. Можна було припустити, що десь ховався і невеличкий дамський годинник.

Кондуктор заніс у купе її валізу та запитав, чи не бажає чогось пані й решта пасажирів. Віденська залізниця диспонувала кавою та деякими міцними напоями. Присутні подякували та відмовились.

Те, що жінка сіла поруч з Шоделем, вочевидь, дало підстави тому вважати, що він мав би відрекомендуватись їй перший, а далі й потягнутися своїми пухлими губками до її руки. Після того як Вістович також представився, пасажирка назвала своє ім'я: її звали Ріта Фрюліх. Вона була австріячкою і їхала до свого чоловіка-поляка до Лемберга. Почувши про мужа, Шодель, який сам був, судячи з усього, ще кавалером, добряче скис і потюпив погляд у вікно. Його емоції були настільки виразними, що комісар не стримав посмішки і також заховав очі.

Йому, зрештою, хотілося ще раз обдумати все те, що знав тепер про зниклого Леона Гофмана. В документах з папки, що передав йому вчора директор поліції, була записана остання адреса, за якою той винаймав житло: вулиця Виспянського, 4. Вістович добре знав цю вулицю. Там знаходились переважно нові будинки, збудовані для найбагатших львів'ян. Вона тягнулася паралельно до шумної та метушливої Личаківської, а проте досить далеко від неї, щоб мешканці будинків почувалися затишно. Недалеко починався Кайзервальд, чи не найкраще у Львові місце для літніх прогулянок та посиденьок на природі: словом, мешкати там було за щастя.

Втім, зазначалися й інші адреси, за якими до того проживав Гофман. Чоловікові чомусь доводилось частенько переїжджати.

Займався цей чоловік підприємництвом. Як свідчили документи, постачав тютюн для австро-угорської армії. Найпевніше, це була не вся правда про його діяльність у Львові, інакше б у Відні просто махнули б рукою на його зникнення.

Звісна річ, Вістовича дратували такі прогалини у фактах. Деймос і Фобос, тобто Рімль і Гольденберг, наймаючи його для такої справи, мали б розуміти, що успіх напряму залежатиме від кількості його знань.