Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– Так-от, комісаре, панове з Рейхсрату мають до вас термінову справу. Справу державної ваги…

Тут він замовк, мовби для того, щоб дати можливість поліцейському усвідомити всю пропащість свого становища. Вістович кивнув і підніс до губ свою чашку. Таким чином сховавши очі, він зробив обережний ковток. Нехай думають, що він зараз незворушний… Чай виявися запашний і солодкий. Цукру, комісар, як і більшість мешканців Відня, не дозволяв собі вже давно. Цей продукт коштував дорого, а знайти його було ще важче, аніж мило.

– Державної ваги, – повторив директор, відшукавши все-таки поглядом очі Вістовича.

Комісару понад усе хотілося кинути їдке зауваження, що слух у нього досі непоганий і сказане він почув з першого разу, втім поліцейський стримався.

– Дозвольте мені, – промовив Рімль, встаючи зі свого стільця, – я все поясню.

Він був широкоплечий і лисий, мов коліно. Під гострими вилицями прогиналися впалі щоки, а під ними тяжіла чимала щелепа. Здавалось, такою щелепою Рімль завиграшки може перекусити сталевий дріт, якби це йому коли-небудь знадобилось.

Підвівшись з місця, урядовець, однак, відвернувся до вікна, змусивши Вістовича споглядати його спину і чекати пояснень з-за масивної шиї. Втім, слова не забарились:

– Чи згадуєте ви, пане Вістовичу, свою малу батьківщину, Галіцію? Чи знаєте, що там коїться зараз? – запитав він.

– Так, я читаю газети.

– Між поляками і українцями, які ще вчора пліч-о-пліч боролися в імперській армії зі спільним ворогом, розгорілася війна. Вже зрозуміло, що Пшемисль залишиться польським, а щодо Лемберга, то все вирішиться в найближчі місяць-два, – продовжив Рімль, – найгірше те, що насправді це австрійські території, але Відень втратив там будь-який вплив.

Рімль відвернувся від вікна і втюпився холодним поглядом у Вістовича, мовби для того, аби переконатися, що комісар і справді в курсі останніх подій на сході. Поліцейський зробив ще один ковток і тільки тоді відповів поглядом на погляд.

– А тепер найголовніше, – мовив урядовець, – нещодавно в тому проклятущому Лемберзі ми втратили зв'язок, либонь, з останнім вірним слугою Австрії і водночас діловим партнером Рейхсрату. Цього чоловіка звати Леон Гофман. Разом з ним зникла низка надважливих державних паперів…

Рімль знову замовк, але при цьому не зводив з поліцейського очей.

– По щирості, нам важливіші папери, – втрутився нарешті Гольденберг, – проте їх не знайти, не відшукавши Гофмана.

Другий урядовець мав глибокий майже приємний голос. Говорив сидячи, недбало заклавши ногу на ногу. За інших обставин його можна було б назвати навіть приємним співрозмовником. Тим більше що, на відміну від лисого, Гольденберг посміхався.

– Словом, як ви зрозуміли, комісаре, ми хочемо доручити вам відправитися до рідного Лемберга і знайти там ці документи, – знову заговорив Рімль, – ви згодні?

– Якщо це наказ, то вибору я не маю, – сказав Вістович.

– Вибір служити Австрії або ні є завжди, – холодно зауважив лисий, – інша річ, що далі, за цим вибором.

– Та облиште, комісаре, – махнув рукою Гольденберг, – хіба вам не хочеться знову до Львова? Всі витрати ми беремо на себе. Їй-богу, ніхто краще за вас не впорається з таким завданням. Поєднайте приємну подорож з роботою. Тільки будьте обачним, бо в Лемберзі стріляють.

Чи хотілося Вістовичу назад до Львова? Ще й як! Попри те що після італійського фронту праглося спокою. І попри те що в його львівському будинку найпевніше вже поселився хтось інший. Можливість була дійсно чудовою. Однак в жодному разі він не хотів зараз виказати своїх справжніх почуттів.

– Панове, я матиму за честь послужити Австрії, – сказав комісар.

– Прекрасна відповідь, – похвалив Рімль, – всю необхідну інформацію, а також кошти вам передасть директор поліції.

Господар кабінету кивнув і виструнчився.

– Чудовою вдалася розмова, – сказав Гольденберг, посміхаючись ще ширше, мовби для того, щоб похвалитися рівними білими зубами, – з нетерпінням чекатимемо на ваші рапорти.

Сказавши це, представники Рейхсрату вийшли. Тільки коли двері за ними зачинилися, директор поліції сів і, як звично, розвалився у своєму кріслі.

– Ви могли б бути трохи поштивішим, Вістовичу, – зауважив він.

– Даруйте, пане директоре.

– Хоч мені, щиро кажучи, байдуже…

Директор відкрив шухляду і дістав звідти папку та запечатаний конверт.

– Ось вам інформація про цього типа і гроші. Раджу бути ощадливим. Більше не дадуть. Хіба що в крайньому випадку…