– Зараз буде тунель, – перебив комісар, – хоч можете продовжувати суперечку в темряві.
Дискутанти стримано посміхнулись, і кожен вигідніше вмостився на своєму місці.
Після тунелю Вістович і Шодель розпочали нову партію, яка тривала аж до Праги. Шодель переміг і тепер задоволено поглядав на своїх сусідів по купе. Знову зазирнув кондуктор і вдруге запропонував напої, проте йому повторно відмовили.
– Хоча ви праві, пані Фрюліх, – раптом повернувся до вже призабутої дискусії шаховий переможець, – до війни я добре знав, що маю робити в цьому світі, чим займатись і як заробляти на життя. Я був адвокатом і не найгіршим, скажу вам…
Комісар з подивом звів на нього погляд. Отже, простакуватий вигляд все-таки не заважав цій професії.
– Але що тепер? – продовжив той. – Нагло змінився світ, і старі закони вже не діють. А отже, кому потрібні люди, які знали їх, мов «Отче наш»?
– Чим же ви займаєтесь? – поцікавився Вістович, відчуваючи, як втішилося зараз все його поліцейське єство. Адже здогад був правильний. Крім того, лише зараз він побачив на його рукавах запонки із зображенням Феміди.
– Чим доведеться, – скрушно мовив Шодель, – найчастіше віденські торгові компанії доручають мені вести перемовини на окраїнах. Налагоджувати або відновлювати після війни свої втрачені зв'язки чи поновлювати угоди…
Тепер комісар, що не зводив очей з цього чоловіка, помітив, якесь дивне хвилювання на його обличчі. Хтозна, з якими компаніями йому доводиться мати справу. Зрештою, ця війна справді перевернула світ на голову.
– А ви, пане Вістовичу? – несподівано запитала Ріта. – Хто ви?
Комісар вже відкрив був рота, щоб також назвати свою професію, проте передумав.
– До війни займався торгівлею вином, – збрехав він, – а тепер вино потрібне не більше, аніж закони.
– Хочете сказати, що війна породила тверезість і тепер менше п'ють? – посміхнувся Шодель.
– Аж ніяк, – впевнено відповів комісар, – війна породила дешеву самогонку, конкурента не лише економічного, але й ментального.
– Чому ментального? – перепитала Ріта.
– Бо, як відомо, вино сприяє роздумам і пошуку відповідей, а самогон просто вбиває питання, – пояснив Вістович.
Компанія посміялась, після чого запала коротка мовчанка, і всі дружньо визирнули у вікно. В ньому, як у гарній ілюстрованій книжці, перелистувалися зимові чеські пейзажі. Тут зима була сніжною, і посріблені снігом лісисті пагорби приємно милували око після голих віденських вулиць.
Під вечір потяг опинився в Польщі, а вночі знову різко зупинився десь біля Перемишля. До Львова було зовсім близько, тому стомлених пасажирів це неабияк рознервувало.
– Що там в дідька таке? – пробурчав Шодель і припав обличчям до темної шибки, проте звідти на нього зиркнуло хіба що його власне відображення.
– Гадаю, нічого серйозного, – якомога спокійніше мовив комісар, помітивши, що роздратований Шодель вже не виглядав так простакувато, як вранці. Мовби час і нудна дорога проявляли його справжній характер, як фотоплівку.
– І все-таки я піду до кондуктора й дізнаюсь, – сказав він, попрямувавши до купейних дверей.
– Я з вами, – Вістович подався слідом.
Коли вони опинились в коридорі, там вже був з десяток таких самих зацікавлених і роздратованих пасажирів, як вони.
– Українці влаштували диверсію, – розпачливо пояснював усім підряд кондуктор. – Ди-вер-сі-ю… Що я можу вдіяти?..
– Поясніть докладніше, – гукнув комісар, – що саме вони зробили?
– Пустили назустріч порожній локомотив, що врізався у польський військовий потяг. Цей потяг ішов перед нами, от ми й стоїмо тепер разом з ним… – відповів той.
– Ви тішитесь, Вістовичу? – жовчно запитав Шодель.
Від несподіванки комісару перехопило подих. Тепер він бачив перед собою зовсім іншу людину. Очі Шоделя горіли, а на кутиках губ запеклася піна. Від доброго товстуна, з яким він кілька годин тому грав у шахи, не залишилося і сліду. З такими сильними метаморфозами навіть йому доводилось зустрічатися нечасто.
– Чому я маю тішитись? – перепитав комісар.
– Ви ж русин, українець, як зараз кажуть, чи не так? На це вказує ваше прізвище. Хіба не радієте з успіху земляків?
– Як бачите, пане Шоделю, я в цьому вагоні разом із вами, то ж тішитись причин у мене небагато.
– І все ж таки…
– Не хочете вийти в тамбур? – перебив його Вістович.
– Навіщо?
– Викуримо по цигарці. Я пригощаю.
– Курити можна й тут.
– Пішов у тамбур, сучий сину, – нахилившись до вуха свого співрозмовника, чітко промовив комісар.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу